Втомлюєшся від гострополітичного, бажаєш буденного. Ось би стрічку в соцмережі, де люди просто фіксуватимуть життя. Сьогодні бачив квіточки, вчора їздив до ветлікарні. Але сьогодні русня вбила ще когось, і це буденність, і ті, хто звик письмово фіксувати буденність, творити нарратив свого життя, змушені писати - русня вбила дитину. Все як завжди, такі будні, ніякої політики. Буденність і трагедія перетворюються в якійсь дивний алхімічний сплав, і ми горимо в ньому, бо ми живемо у пеклі, ми перероджуємося в щось інше в цьому атанорі, свинець стає міддю. Чому не золотом? Не знаю, мідь солона на смак, як кров. Мідь, сірка, залізо. Безмежне світло.
Так і завжди воно так, ти сьогодні бачив квіточки, а хтось вмирає, а хтось плаче, захлинаючись сльозами, а старенький дідусь просить милостиню на вулиці поряд з розкішними тачками мажорів, а в Черкасах побудовано буддійський храм, а з Лисої гори вигнали ромів, а хтось вмирає прямо зараз, і знову квіточки, і треба вести котика на профілактику, така повсякденність. Але тепер все гостре і вогняне, як лезо, смерть і життя разом. Ні, інакше все. Твій велосипед їде і горить, і невідомо, як це все почалося і коли скінчиться, і одне світло без кордонів і форм.