Сьогодні мені згадалась одна з (свого часу) улюблених моїх ігор, яку я не раз перепроходив і переосмислював. Це Max Payne 2: The Fall of the Max Payne.

З усієї трилогії, ця частина подобається мені найбільше - так, перша проклала дорогу серії в світ, але її сюжет якось зовсім мене не зачепив. Пара речей які мені запам’ятались - це бед-тріпи під місцевим наркотиком V, боси які танкували обличчям повний магазин куль (під тим же наркотиком) і як у мене одного разу зламались скрипти в кінці гри, і я не міг піднятись на ліфті до фіналу.

Третя ж частина вийшла саме в той час, коли у мене не було ні грошей на піратку, ні інтернету щоб її скачати з торентів (та і не певен що я знав таке слово тоді). А пізніше, почитавши про проблеми з drm і встановленням піратки і проблемами з сумісністю з новими системами навіть ліцензійної версії - я в неї так і не пограв. Кажуть там Макс голить голову і стає пов’язаний з мафією (хто сказав Breaking Bad?), ну і ладно.

Історія Макса - це історія людини, яка намагається знайти себе, втративши усе. Є чимало історій про те, як люди втрачають все що у них є, переживають катарсис і виходять із цього Героями в сяючих обладунках (і це майже сюжет першої частини). Але що далі? Так, він помстився за сім’ю і прибрав джерело V - але що далі, коли його адреналіново-наркотично-знеболювальний запал скінчиться, як жити далі? І Макс продовжує жити, спочатку по інерції, залишившись в поліції, де є щось знайоме, за що можна вхопитись, заякорити себе - але його меланхолійний голос в першому ж коміксі каже нам: “I lied to myself that it was over. I was still alive. My loved ones were still dead”. І тому він шукає можливість померти - або знову відчути себе живим, і знаходить і те, і інше.

Діалоги в цій грі - це ще один маленький шедевр. При першій зустрічі з Моною, вона стріляє в трьох нападників, а побачивши Макса дуже дивується - “Max? We’ve got to stop meeting like this” - і зникає за дверима. Або російський мафіозо Влад, який театрально декламує “My hero! You saved my life! I could kiss you”. Сам Макс теж не відстає, коментуючи все що відбувається - “Everything had started out as black and white. Somewhere down the road the line went blurry. The colors started to run, got smudged and grey”. Так і сам він, зустрівши Мону, жінку з якою він познайомився у першій частині, але яка загинула на його очах (ще одна втрата), знову відчуває себе живим і намагається розплутати весь той запутаний клубок в який всі потрапили.

Крім того, музика для гри заслуговує на те, що зайняти своє місце в плейлісті, навіть якщо сама гра не зайшла. Основну тему написала Apocalytica https://youtu.be/NwcnujxGBhY, пісню для титрів - Poets of the Fall https://youtu.be/ylrCqA3Vsyc, а із інших особисто моя улюблена - Mona - The Professional, https://youtu.be/cQcq3Gzj7Kw, яка лунає в кінці тієї частини, де можна грати за Мону, і яка вбудована в геймплей таким чином, що напруга в треку і в грі наростають в один і той же час.

Max Payne 2 це одна з тих перших ігор які почали потроху заробляти іграм звання мистецтва. Більш ранні ігри мали сюжети в пару речень (Prince of Persia - злий візир захопив принцесу, у тебе 30 хвилин щоб її врятувати) або взагалі їх не мали, і вже пізніше стали намагатись розповісти якусь просту історію (як Diablo чи Warcraft 1-2). Max Payne уже будує складнішу історію, з неоднозначними персонажами, рушницями на стінах (які особливо помітні при повторних проходженнях), і хоч іще не дає змоги самому побудувати свою історію, як в сучасних рпг або пісочницях, все ж цій грі вдається викликати емоції і співпереживати герою. Хоча ні, все ж певна можливість вплинути на історію є (хоч і не канонічна) - пройшовши гру на максимальному рівні складності можна отримати дещо іншу, дещо щасливішу кінцівку - але в неї хоч і хочеться вірити, але складніше повірити, після всього що сталося.