Надворі важкі часи, попереду ще важчі. І тут важливо розуміти слабкості людей навколо.

Коли стає важко, багатьом легше кидатись звинуваченнями одне в одного. І чекати, наче від цього полегшає. Така собі рефлексія.

Звісно, насправді це лише псує спілкування з близькими. На сторонні процеси така терапія для бідних ніяк не впливає. То чого б я хотів від людей? Розуміння реалій.

Чиєсь горе може бути більшим за твоє. А чиєсь горе – взагалі не горе, це туга за комфортом. І тоді можна спрямувати цю кончену рефлексію на підтримку дійсно стражденних.

Зазвичай це завдання суспільства. Але є підозра, що у нас його немає. Та й звідки йому взятись. Є населення, яке навчилось худо-бідно жити за законом або не палитися у разі його обходу.

Багато хто не усвідомлює всіх ризиків ситуації. Не знає свого місця в ній. Потім життя робить поворот, а людина у відчаї. Так виникає «патріотизм до першої повістки» та інші жалюгідні явища.

Так, влада не провела жодної роботи над цим поясненням. Вона в цьому винна. Її можна поміняти, тільки суспільство від цього не виросте. Його доведеться будувати.

Будьте щирими, немов аж болить. Коли ламаєш ногу, всі «хочу, не хочу» одразу відлітають. А коли триває найбільша війна цього століття в Європі – лупимось в очі. Це хибна позиція.

Тут я ставлю на армію. Не в тому сенсі, що вона піде до влади: ви ще спробуйте її туди заженіть. Не так багато військових хочуть ще й ваш срач розгрібати після війни.

Якщо солдат Микола – хороший мужик, який в армії став тільки кращою версією себе, він не стає від цього команданте Ніколя. Інколи небо просто синє.

Для країни без суспільства корисно мати певні рамки, як треба поводитись і як не варто. Якщо саме суспільство цього не регулює через власну відсутність – я підказую, як покрити нестачу.

Комусь мій вибір не сподобається. Не біда, хай пропонує щось своє. Тільки щось реалістичне. Без «Ну-у-у, з суспільством мало говорять». Говорили з усіма, як помітив Сайгон, занадто багато.