Далі буде чернетка тексту з претензією на художність (сира і нередагована).
І прохання оцінити цей текст з точки зору “літературності, загальної читабельності та атмосферності”. Три сторінки А4.
Бо сама я все ще не можу зрозуміти як саме я пишу українською - нормально, чи крінжово.

..я дуже неочікувано написала вже 220 сторінок того, що за наявної фантазії можна було б назвати романом, але поки це лише сирий текст (а може і просто графоманія).

Крісло Міккі Валентайна мало відрізнялося від трону. Не візуально, ні — ззовні це було звичайне шкіряне крісло. Старе, трохи пошарпане по кутах, з кльопками, що давно втратили свій блиск. Та навіть порожнє — воно притягувало погляд і не відпускало. Хоча, може, це просто тінь його власника займала спорожніле місце, коли той виходив із кабінету. Все було просто: Міккі йшов — його влада залишалася.

Я поклала на стільницю кілька книжок, які він наказав знайти, і обережно обійшла стіл, наблизившись до крісла. Повільно провела рукою по прохолодній шкірі оббивки, по гладких дерев’яних бильцях, випадково зачепила нігтем маленький скол у лаку — й миттєво відсмикнула руку, наче обпікшись.

Міккі не було в кабінеті. Якихось розпоряджень наперед я теж не отримувала, тож і мені тут нічого було робити. Хіба що полити квіти, бо щось вони трохи сумні.

Скориставшись відсутністю власника кабінету, я підійшла до вікна й розчинила стулки — свіже повітря миттєво увірвалося в кімнату. Так, навіть загазоване повітря Бостона здавалося свіжим, особливо коли виконувало свою місію — витісняло з кімнати вічний важкий дим. Здавалося, навіть фікуси на підвіконні трохи ожили.

Я полила їх прямо з графина з питною водою. Сподіваюся, це допоможе врятувати їх після того, як Міккі вилив у них склянку віскі від нового постачальника. Вистачило одного ковтка, щоб зрозуміти — угоди не буде. Що ж, погано для бізнесу, але все ж таки і мені менше роботи…

Обернувшись, я знову втупилася поглядом у крісло. Велике і старе, воно видавалося таким м’яким і зручним. Здавалося, що воно випромінює аромат диму й шкіри, хоча, певно, це вже моя уява розігралася. Або втомлені після зміни у барі ноги просто шукали нагоди перепочити…

Зрештою, чим я ризикую? Я тут одна. Ніхто не побачить.

Я поставила графин на місце й кількома кроками подолала відстань до крісла. Що буває, коли хтось сідає на трон? Стає новим королем чи втрачає голову?

Шкіра тихо рипнула — наче легкий подих із докором. Крісло виявилося завеликим для мене. І до біса незручним: вигини, що здавалися м’якими, насправді були туго натягнуті на кльопках і робили спинку і сидіння доволі жорсткими. Відполіровані деревʼяні бильця були ковскими — щоб спертися на них, треба було неабияк постаратись.

Це крісло було не про зручність, а про статус і владність. Типово для Міккі. Але як він взагалі в ньому сидить? Хіба не простіше замінити на щось комфортніше? Хоча, з високою ймовірністю – це крісло було тут ще до нього. А дбати про будь-чий комфорт, включно з власним, — не в його стилі.

Що ж, отже я зайняла його місце. Що це мені дає? Чи можу я уявити себе ним? Ну хоч на мить?

Я поклала долоні на стільницю перед собою й обвела поглядом кабінет. Я — Міккі Валентайн. Я сиджу тут майже щодня. І що я бачу перед собою?

Диван і пара стільців для відвідувачів. У кутку праворуч — робоче місце Лори, зовсім поруч із баром. Бар колись намагався бути замаскованим під книжкову шафу, але тепер не те щоб сильно ховався. Стіл Лори завалений купою нерозібраних паперів — імітація діяльності, не більше. Я знаю, що вона іноді ховає розписки боржників, щоб я їх не бачив, але знищити не наважується. А сховане я все одно потім знайду й покладу зверху стосу.

Прямо навпроти — широкі дерев’яні двері. Здаються важкими й глухими, та насправді мені чудово чутно, як черговий відвідувач намагається вирівняти дихання, перш ніж наважитися постукати. Двері завжди в полі зору — ніхто не уникне уважного погляду при вході. А до пістолета в лівій верхній шухляді тягнутися недовго.

Дві картини поруч із дверима: на більшій — нічне штормове море, подарунок якогось політика; менша – з соняхами, висить трохи криво. Вона, мабуть, дорога, але здається вкрай недоречною тут, в цьому кабінеті – занадто життєрадісна. Не знаю, чому досі її не зняв.

За моєю спиною і праворуч — книжкові шафи до стелі. Не пам’ятаю, коли пішов слух, що я люблю рідкісні видання, але тепер кожен, хто потребує моєї послуги, приносить книгу — наче підношення. Деякі я навіть читаю. Цінні чи цікаві — йдуть на полиці. Та більшість — у смітник. Лора виносить сміття, а я роблю вигляд, що не знаю: деякі з цих книжок опиняються в неї вдома. Хоча ніяк не зрозумію — навіщо рятувати те, від чого не буде користі.

Я трусонула головою, проганяючи фантазію. Серце чомусь билося швидше, а руки трохи тремтіли. Я — не Міккі. І я не знаю нічого про його думки. Та про те, чи думає він у цьому просторі про мене хоч іноді. Тож не вигадуй собі зайвого, Лоро.

Погляд упав на стільницю переді мною: акуратно складене письмове приладдя, блискучий чорний телефон, стос паперів, порожня попільничка, запальничка й пачка цигарок поруч. Рука майже сама потягнулася — і от біла сигарета вже опинилася між пальцями.

Я не буду її запалювати. Достатньо просто тримати сигарету в руці, щоб завершити картину — і відчути його владу. Місце, з якого Міккі ухвалює рішення — кому дозволено продовжити жити, а чиє життя краще б і не починалося, — тепер, хоч і тимчасово, було моїм. Легка усмішка торкнулася куточків губ. Навіть відголоски цього відчуття сили бадьорили мене і давали змогу розправити плечі.

Крісло здалося майже зручним. Але разом з цим з’явилося дивне відчуття самотності. І як він це витримує?

Я перевела погляд на двері. От би Міккі здивувався, якби зараз зайшов до кабінету й побачив мене на його місці. Або Артур чи хтось інший з його хлопців. Хоча вони б, скоріше, не здивувалися — а розізлилися на таку зухвалість. Я майже побачила їхні погляди на мене, наче на ховраха, що раптово для себе та інших видерся на вершину харчового ланцюга — туди, де йому не місце.

Здається, Всесвіт занадто любить виконувати неозвучені ідеї, бо ледь я встигла завершити свою думку, як двері ледь скрипнули.
Міккі Валентайн стояв на порозі й уважно дивився на мене.

— Я бачу, це тепер твій кабінет? — Голос Міккі був спокійним, але у тоні я вловила в холод і роздратування.
— Вибач, я зараз… — Я вже почала вставати, але Міккі коротким жестом наказав лишитися на місці.
— Сиди. — Не дозвіл, наказ.
Спираючись на ціпок, він швидко перетнув кімнату і підійшов до мене – близько, майже навис. Відкрите вікно за його спиною раптом відчулося наче портал у пекло.
— Подобається вид?
— Ні… Тобто так. Будь-ласка, не злися, я просто…
— Я бачу, що ти просто. Просто сидиш. Просто тримаєш мою цигарку. Просто захотіла зайняти моє місце.

Він все розумів неправильно. Чорт. Як його переконати, що це не так?
Клацання запальнички — і цигарка з моєї руки висковзує, звично опиняючись в пальцях Міккі.

— Якщо вже береш моє — то доводь справу до кінця. Запалюй сигарету, допивай віскі до дна, лякай людей до смерті. Не люблю напівмір. — Його очі примружилися, коли він затягнувся димом.
Я знала цей вираз обличчя. Краще не відповідати, бо буде тільки гірше. Міккі не роздратований. Він у ярості.
— Кожна дія має наслідки. Лоро. Уявляти себе мною — значить бути готовою до того, що тобі не сподобається. — Хижа посмішка. — Руку.
— Що? — Я швидко кліпнула кілька разів, не розуміючи, чого він хоче. Я ж нічого…
— Дай. Мені. Руку.

Я простягнула ближчу до нього ліву, ніби для поцілунку, усе ще не розуміючи навіщо. Його рука була крижаною. Примара, не інакше. Різким і болючим рухом він перевернув мою руку долонею догори. Я сіпнулася, але він тримав міцно.

Наче зачарована, я спостерігала, як він підносить тліючу цигарку до моєї шкіри.
— Ти слабка, Лоро. І тобі тут не місце. Моя влада — це не тільки про волю, силу чи витривалість. Це — ще й уміння насолоджуватися страхом, який сам виростив. Бо ті, хто боїться — не заважають. І поки ти цього не приймеш — ти завжди програватимеш.

Палаючий багряним недопалок торкнувся моєї долоні. Я зажмурилася. Секунда. Друга. Третя…

Болю не було. Міккі в кімнаті — теж. Лише так і незапалена, зламана сигарета в моїй руці. І одна маленька фантазія про владу — зламана тим, кого навіть не було поруч.