#тексти

У міста, в якому я живу, немає назви. Ніколи не було, та і, певно, не треба. Жодна вулиця в місті теж не має назви. От пряма як стріла “вулиця до моря”, трохи далі звивиста “вулиця з каштанами”, ближче до центру - “головний проспект” (кажуть, що от він єдиний колись все ж мав назву, але її вже не пам’ятають навіть старожили).
Ще ходять легенди, що є вузенька вуличка, що перетинає сама себе, і утворює дивне перехрестя, але так далеко по ній ще ніхто не проходив.

Якщо бігти “вулицею до моря”, то вона як і обіцяно - виведе до моря. Але це лише якщо бігти. Якщо ж йти неспішно і розмірено, то можна опинитися в міському ботанічному саду. В цьому саду ростуть всі дерева на світі, окрім каштанів. Бо каштани ростуть на “вулиці з каштанами”, звісно.

Іноді на стежках міського парку я зустрічаю справжніх людей. Але частіше все ж майже-справжніх. Вони завжди роблять вигляд, що знають куди йти і дуже не люблять, коли хтось їм підказує, що вони пропустили правильний поворот ще в минулий четвер.

Ви запитаєте, хто я? Я працюю збирачкою помилок. Найбільше я люблю незроблені, звісно. Але загалом будь яка помилка - прекрасна і цікава, Головний Музей міста щедро платить мені за унікальні, хоча навіть якщо щоденно тягати до них звичайні часто повторювані помилки, то теж можна доволі непогано існувати.

Я виконую свою роботу надзвичайно ретельно, відповідно до великого міського задуму. Інші можуть працювати більш розслаблено, але я - ні. Бо мені обіцяли, що коли в місті не залишиться жодної помилки - в мене нарешті з’явиться ім’я.