Біля нас є сусіди, яких ми не дуже любимо. Був там батько, дуже хамовитий та задирливий, але він вже помер. Є там мати, яка так і тягнеться відхапати кусок городу. Був там молодший син — кінчений п‘яниця, який у такому ось стані не так давно потонув у озері неподалік.

І є там ще один син, також алкашик. Час від часу він намагається щось поцупити в нас із двору, а ми потім вертаємо то назад)

І він, знаєте, коли прийшла повістка, взяв та поїхав на війну. Его поранили у ногу, він катавсь якийсь час на колясці, потім на милицях ходив, тепер вже без них. П‘є, ясна річ. А коли не п‘є — працює. Колодязі копає, траву на подвір’ї косить, картоплю садить, кролів розводить. Коротше, байдики не б‘є.

І що цікаво: кожні три, здається, місяці за ним приїжджають та забирають на типу збори. Три тижні ми його не бачимо, потім привозять хлопа додому. І так постійно, відколи він почав нормально ходити.
І він такий їздить, проходить там навчання, — треба значить треба. Ні від кого не бігає, не ховається.. звичайний сільський мужик, худий такий, жилявий, ну, на обличчі, ясна річ, є сліди любові до горілки, не без того.

І от в мене когнітивний дисонанс: з одного боку він та ще какашка, а з другого — він той, кому треба у ніжки вклонитися. Бо не втік, не сховавсь, не зробив довідку. І навіть після поранення, після штифтів, якими йому ногу нафарширували, він все одно їздить на збори.

А з третього боку, то ж він, коли приїхав поранений, cтрiляв у повітря з пiстoля біля своєї хати, коли прийшли друзяки-пияки обмити повернення..