Пані розповідає про спілкування по роботі з хлопцем, де той спокійно й мимохідь, наче так і має бути, каже, що зустріч офлайн неможлива, бо він з хати не виходе — ховається від ТЦК.
Пані шокована, обурена, біжіть поділитися з фб-спільнотою.
Ділиться, що оговтавшись, спромоглася тільки попередити хлопа: нехай би він не балакав зайвого, бо не знати, на кого наткнеться наступного разу, — на військового чи на когось з його родини, наслідки непередбачувані.
Я люблю коментувати всупереч. Замість влитися у загальних хор “от же ж підар!” або “жах! а скільки таких в нас залягли на дно..”, я запитала, чи не треба було подзвонити куди слід та здати ухилянта.
Що проісходе далі, ви, мабуть, здогадуєтесь:
- Авторка миттю вдягається у біле пальто і каже, що після такого вона б себе зневажала;
- З‘являються коментатори на штилі “таких як ти тре закопувати”, “він просто думає про свою родину”, “хто воює, вони зробили такий вибір, а хлоп — інший”.
Далі я не занурювалася, але сто процент там є/будуть “нехай спочатку діти чиновників повоюють” та “а що мені дала та Україна?”
Тобто маємо клясичне українське “щоб все було за законом і щоб кум порішав якщо що”.
Хто має дотримуватися закону і чому їм можна не дотримуватись, блядськи ті питання пересічних громадян не зайобують.
Вони гнучкі, вони пристосовуються до незручних питань, в них не виникає когнітивного дисонансу, вони лівою рукою пишуть одне, а прагнуть протилежного та несумісного.