Продовжимо вчорашню тему боротьби з меншовартістю.
Є ще одна річ, в якій ми унікальні з точки зору політичної історії. Це не настільки ВАУ, як те, що писав у минулому пості, але все ще вражає, якщо почати про це замислюватися.

Я про “майдани”.
Наш неадекватний сусід регулярно відгукується про них, як про переворот; про наш уряд - як про хунту; і взагалі використовує як одне з виправдань для свого шизофренічного бачення світу. Однак, “майдани” - це НЕ переворот і не революція. Вони мають деякі невеликі, але критично важливі відмінності, через які вчені і філософи розцінюють їх
(особливо останній, 2014) зовсім інакше.
Практично всі революції, перевороти і подібні примусові зміни політичного устрою мають конкретну мету - ЗАМІНА. Заміна уряду, апарату, політичного курсу або самого державного устрою. Подібні рухи або формуються навколо, або очолюються опозицією, харизматичним лідером або чимось подібним (Ленін, Саакашвілі, Аятолла Хомейни та Фідель Кастро). І саме ці лідери в підсумку приходять до влади. Як правило, у них заздалегідь є ідеологія, нова партія, урядовий апарат, та відповіді на питання і виклики, з якими не впоралася чинна влада.

І це абсолютно відрізняється від того, що було у нас. Мета Майдану і більшості людей, які там стояли, була не встановити нову, “правильну” владу, а усунути чинну, яка розчарувала і перестала бути легітимною (представляти свій народ). Це був «гібрид масової мобілізації і відновлювальної демократичної ініціативи» (Девід Ост, Центральноєвропейський університет).
Так, у Майдану були “лідери”, але вони не були скоординовані між собою, а скоріше загальноспрямований, але незалежний одне від одного рух. І в підсумку не вони прийшли до влади.
Так, Майдан підтримали опозиція, вороги Януковича і деякі міжнародні сили, але вони теж не стали на чолі нового уряду. Максимум - трохи поліпшили своє становище.
Тімоті Снайдер і Лукас Вей підкреслюють, що на відміну від класичної революції або перевороту, майдан 2014 року був «скоріше інструментом тиску, ніж механізмом узурпації влади. Він не пропонує готову заміну, а тільки стверджує, що нинішня влада - більше неприйнятна».
У підсумку відбулося “відновлення” демократії та демократичних інститутів, а не їх захоплення.

Я знаю, що серед моїх читачів є ті, хто не згоден з такою оцінкою, але я висловлюю не свою особисту думку, а думку дуже авторитетних і поважних вчених у цій галузі. Інші читачі (як і я сам), напевно, думають: «Ну і що тут такого, це само собою зрозуміло було тоді». Однак подібне ВКРАЙ рідко траплялося в історії. Перерахувати на пальцях однієї руки і пара пальців залишиться - настільки рідко. А успішних - і того менше.
Наприклад, щось подібне було в Тунісі в 2011 році, але це призвело лише до усунення основної фігури (Бен Алі), тоді як його аппарат частково зберігся і з часом поступово повернув контроль, що призвело до фактичного згортання демократії вже у 2021 році (у нас подібне неодноразово намагалися зробити екс-регіонали і пару раз - були дуже близькі).

Насправді, вдалих (а у нас, з точки зору історії, вважається вдалим), було всього ще два. У Чехословаччині 1989 року - мирна революція з усуненням колишнього державного апарату. І в Португалії в 1974 році - коли армія повалила диктатуру Салазара/Каетану… але самоусунулася від влади і передала її спочатку тимчасовому уряду, а потім законно обраному президенту.

І все) Всього три приклади в історії)
Так що, з точки зору світової наукової політики, наш сусід може засунути собі свої звинувачення в те місце, з якого думає (і це не голова), тому що наша держава і наш уряд, нехай дуже далекі від ідеалу, але абсолютно легітимні.