одне з найскладніших (для мене) завдань у написанні наукової книжки з нейропсихології - це контраст між складністю і легкістю. Абсолютно всі рекомендації та порадники кажуть «пиши простіше, і до тебе потягнуться))» А я б вважав за краще бути складнішим, і нехай відваляться амеби) З іншого боку, проєкт усе-таки комерційний, і хотілося б аудиторії, а не трьох задротів) (я, моя мама і Саша). У результаті я пишу складні речі, зі складними довгими реченнями й образами, які, на жаль, доступні тільки за деякого базового обсягу сірої маси. З іншого боку, для тих, хто це МОЖЕ опанувати - я пишу вже максимально просто і легко. Зрештою, якщо ти вмієш читати, це не обов’язково має бути складно.
У теорії - чудова ідея. На практиці…. у цю грань важко потрапити, і я не впевнений, що вона взагалі існує, і, найімовірніше, результат буде надто складним для любителів попси, але надто нудним і простим - для нердів. …
Ну, аудиторія з трьох тушканів уже є, its something….