Останні місяці у Франції змусили мене згадати, як читати вулицю.
Виходжу вранці по каву. Наче усе спокійно: на розі біля будинку закрита буланжрі, але в них з літа бракує співробітників.
На центральній вулиці міста не працює кілька дрібних крамниць. Може, теж беруть участь у протестах.
В’їзд у квартал, де розташоване головне управління поліції перекрито бетонним блоком — оце вже тривожний дзвіночок.
За квартал вище центральної площі закритий вхід до супермаркету. Залізні ролети опущені. Там, де мали б бути двері, висить оголошення, що вхід до магазину з іншого боку.
Обходжу кілька будинків, подумки рахуючи опущені металеві ґрати інших крамничок. З іншого боку скляний фасад супермаркету теж закритий металом, а увійти всередину можна лише через невеликі двері, призначені для евакуації під час пожежі. На дверях та одразу за ними стоїть по охоронцю.
З 22го року я таке бачу вперше. Хоча, зрозуміти можна: Центральна площа, зовсім поруч, і протестувальники спочатку зберуться саме там.
Як у тому анекдоті про внутрішній голос ковбоя: “Це ще не пиздець”.
Роблю закупи на тиждень, і обходжу центральну площу з іншого боку. Вулицею, на якій йдуть ремонтні роботи і вона перекопана, а отже пхнути туди мітингувальникам сенсу немає.
Офіс головного оператора громадського транспорту теж ретельно закритий металевими решітками, хоч судячи з розкладу на дверях, в них має бути робочий день.
На квартал лівіше від мене вже зібрався натовп. Чутно звуки петард.
Спускаюся на свою вулицю. Заходжу у під’їзд і бачу, що сміттєві баки, які вранці стояли біля під’їзду хтось заніс всередину.
“А ось тепер — пиздець”, — каже мені внутрішній голос. Бо за чотири роки протестів та мітингів повз мої вікна регулярно ходили колони протестуючих. І жодного разу нікому і в голову не приходило ці баки сховати. Вони нікого і ніколи не цікавили. І навіть місяць тому, коли в інших районах їх почали ховати в під’їздах, в нас усе було спокійно.
Коротше, за повідомленнями місцевої преси, тиждень тому під час масових заворушень у парі кварталів від мого будинку було поранено 30 поліцейських. Одному з них мітингувальники зламали обидві ноги. І він дві години з переламаними ногами відбивався від людей, які закидували головне управління поліції бруківкою, яку вийняли із площі біля меморіалу жертвам Другої Світової.
“Мого Бресту більше немає” — пише у своєму фб фотокор, який знімав ці заворушення.
“Таке відчуття, наче ми опинилися у Франції”, — погоджуються із ним у коментарях.
Бретань завжди пишалася своєю інакшестю серед інших регіонів. Тут немає “Ашану”, платних доріг, а будь-які спроби встановити на трасах камери, що фіксують перевищення швидкості, закінчуються тим, що камери виводять із ладу. Бо бретонці вважають, що здатні дотримуватися законів самі. Чисто із принципу.
Але насильство під час мирних протестів докотилося і сюди.
Завтра збирається новий протест. Наварила борща і сидітиму вдома.