Показала сьогодні колезі “диво прогресу” — базу даних у Гугл-табличках, замість тих десяти міро-бордів та чотирьох різних файлів з десятками аркушів, які в нас використовувалися до цього.

Відчула себе фокусником на арені цирку: у XXI столітті менеджера IT-компанії можна вразити тим, що ти заносиш дані в один аркуш, а вони самі розподіляються по інших, відповідно до потреб. Або що ти кидаєш фотку на Драйв, тицяєш у табличці одну кнопочку, і ця фотка сама з’являється у відповідній клітинці.

Колега сказала: “Я, звісно, знала, що Excel — крутий, але те, що ти зробила, для мене це щось на космічному”.

Ну, припустимо, я з цими скриптами і зведенням даних три дні промудохалася, щоб воно працювало, як треба… Але ж це взагалі не Rocket science.

Але за два роки на цій роботі, ніхто окрім мене навіть не подумав, що воно їм треба. Раніше, кожен ресьорч починали наново, у новій табличці, тож отримували купу даних, які дублюються, бо усі мислять задачами, але ніхто не хоче думати про процеси.

Тепер ще день писатиму мануал для того, щоб у межах існуючого функціоналу цю базу міг підтримувати будь-хто, кому це делегують, а також ховати та блокувати доступ до технічних сторінок та колонок, щоб нічого не розламали. Бо я таки мислю процесами.