Ми з чоловіком вчергове провтикали річницю нашого весілля.

Не те, щоб ми так давно одружені, щоб можна було собі дозволяти подібне, але щоразу, коли десь потрібно вказати цю дату, мені доводиться шукати свідоцтво про шлюб.

Я замислилася, чому так стається, адже дату свого першого весілля я, приміром, пам’ятаю й досі, хоч вже більше дванадцяти років минуло. І в мене є раціональне пояснення.

Перше весілля було, «щоб як у людей», тобто купа головного болю і домовленостей з флористом, візажистом, парикмахером, весільним салоном і ще безліччю людей, яким цю дату треба було озвучити.

А друге весілля ми робили для себе.

Світом котилася пандемія, ми вдало встрягли у перерву між двома локдаунами, але наші родичі жили у “червоній зоні”, тож на весіллі були лише моя сестра та фотограф.

Букет я зробила сама. Вдягла улюблену сукню замість весільної і чоботи з Мікі Маусом замість черевичків.

І я пам’ятаю цей день до дрібниць. Як пам’ятаю те відчуття радості та щастя від того, що ми нарешті стали родиною не лише фактично, а й на папері.

Як каже мій чоловік: «Перед Богом, людьми і тітонькою з Франківського РАЦСу».

Мабуть, тому я постійно плутаюсь, 21 січня це було, чи 23го. Але 25го вже точно згадую, що ми знову провтикали.