Як соцмережі знищили демократію

(продовження посту “Невідворотній шаріат”)

Можливо ви ставили собі питання “куди поділись дорослі люди? чому з обох боків ми бачимо виключно їбонутих радикалів, які змагаються в ступені радикалізму?”. Цей пост - спроба сформулювати словами відповідь, яка заважає мені спати вже пару років.

Окрім людей, які росповсюджують інформацію, існують люди, які формують наративи. Тоталітарна держава контролює обидва типи і карає навіть за розказаний анекдот про Брєжнєва. Звичайна держава (Європа 19-20 століть) контролює тільки тих, хто створює наративи, альтернативні державним - як за допомогою каральних органів, так і за допомогою традиції. З часом цей контроль слабшав, і сучасна демократична європейська держава не контролює нікого, тобто є по суті “інформаційною анархією” (заборона постити нюдси або називати москалів москалями в ФБ - це інший рівень).

Теоретично в анархії немає нічого поганого, бо за своїм задумом Інтернет - місце вільного обміну інформацією, яке має об’єднувати людей. Кожен юзер фактично безкоштовно може просувати свої ідеї на широку аудиторію і знаходити однодумців. Тридцять років тому, коли доступ в Інтернет був технічно складним, дорогим і не мав цінності для пересічних громадян, це так і працювало: вчені, програмісти, вузькі спеціалісти в різних галузях знаходили для себе купу інформації і таких самих гіків для спілкування. Побічні ефекти були рідкістю і не порушували загальну картину.

П’ять-десять років потому з’явились форуми, чати, месенджери, ЖЖ, реддіт і подібні платформи, але спільнота утримувалась в схожих рамках завдяки сформованій традиції, в якій інтелект, смак і репутація цінувались більше, ніж здатність пердіти підмишкою. Частково тому що доступ до Інтернету мали все ще менше 20% населення, і це були не найдурніші двадцять відсотків. Частково за рахунок традиції, яка ще зберігала звичний поділ 20 століття на “серйозні видання” і “жовту пресу”. Хоча анонімні тролі вже тоді стали системним явищем, лідери суспільної думки все ще були непересічними особистостями, а “самозванців” намагались колективно забулити (мене теж, ггг).

Наступними з’явились соцмережі, заточені під мобільні додатки, і це драматично знизило поріг входу для пересічного юзера. Ви пам’ятаєте феномен соцмережі “Одноклассники”? Створена з лайна і дрючків, з інтерфейсом “для тупих” вона стала феноменально популярною, бо (вибач, @deadalice) 99.99% юзерів глибоко насрати на технологічніть соцмережі, а надто вумні “лідери суспільної думки” їх дратують так само, як вас мерехтливі гіфки, безкінечні вітання з релігійними святами і тести “Узнай, кто тьі из Смешариков!”.

Десь в той час я придумав фразу, що стала крилатою: “Демократія дала ідіотам право голосу. Соцмережі дали їм можливість вести агітацію”. Якщо розгорнути її ширше, то в наш час разом зійшлось декілька факторів, які ніколи не сходились раніше:

1. Стара проблема загального виборчого права, згідно якому люди, нездатні владнати навіть своє життя, вирішують майбутнє країни. Це якось працювало в епоху, поки держава контролювала наративи, але не працює тепер.
2. Соцмережі, як безконтрольний інструмент моментальної доставки інформації в голови. Вони залучили в Інтернет все доступне населення, одночасно замінивши якість інформації на кількість.
3. Тотальна грамотність населення, помножена на погану освіченість. Читати і писати можуть всі, а думати - не всі. Люди керуються не мозком, а емоціями, тому найбільші охоплення мають пости, які зачіпають почуття.
4. Право будь кого абсолютно вільно нести будь-яку маячню і бути популярним. В результаті найбільше підписників мають люди, які розмовляють з ширнармасами їхньою мовою. Чим простіша ідея - тим легше вона сприймається, а наскільки вона вірна - нікого не цікавить.
5. Крах інституту репутації, як наслідок пунктів 3 і 4. Низький інтелектуальний ценз замінює знання вірою, а лідерів - ідолами, яким прощаєш постійні помилки. Головне що вони кажуть те, що тобі приємно чути.
6. Відлагоджені схеми впливу і формування суспільної думки. Причому відлагодили і застосовують їх в основному дуже цинічні і не дуже демократичні люди і режими.

Свіжий приклад: протести у Франції. Всіх нас обурює те, що ми бачимо на фото і відео в соцмережах. Заголовки “Варвари руйнують Рим!”, “Францію знищено!”, “Депортувати всіх мігрантів!” знаходять відклик в наших серцях.
Але реальність в тому, що:

1. Франція - це взагалі-то країна, де протести і революції є традицією, яку свого часу саме Франція розповсюдила на всю Європу. Це не мігранти навчили французів бунтувати.
2. 500 тисяч мітингарів протестували в сотні міст, а не тільки в Парижі і Ліоні. І питома більшість протестів пройшли мирно, але пости з мирними протестами - нудні, їх не лайкають і не репостять, тому ви про це не взнаєте.
3. Багато протестувальників дійсно були учнями, яким дійсно щось не подобається як в освіті, так і в капіталізмі, який останнім часом реально перетворився на гонку за виживання. І молодь дійсно не розуміє, як жити в умовах, коли житло коштує як вся твоя зарплата за все життя. І для них розбиті вітрини чи спалені машини - це менша проблема, ніж відсутність перспектив.

Я це пишу не для того, щоб запевнити вас, що протестувальники молодці, або що я підтримую ліваків. І навіть не натякаю, що і мітингарями і нами маніпулюють ті, хто забезпечує і радикалізацію протестів і їх емоційну трансляцію напередодні виборів - зараз мова не про те. Я лише показую іншу точку зору і підкреслюю, що соцмережі влаштовані таким чином, що ви її не побачите до тих пір, поки хтось не почне на ній хайпувати. Тобто поки не почне звертатись до емоцій, просто з іншого боку.

Так і виходить, що з одної сторони кричать “долой буржуєв, все відібрати і поділити, євреїв втопити!”, а з іншої “всіх чужих вигнати, всю допомогу відібрати, податки відмінити!”. А центристів, які намагаються розказувати щось про економіку і баланс, ніхто не слухає, бо це нудно. Соцмережі винні в цьому лише частково, люди самі обирають лайкати і репостити те, що зачіпає емоції. Соцмережі лише підсилюють цей тренд, бо в вашу стрічку попадають саме такі “рекомендації”, бо власник соцмережі зацікавлений в тому, щоб ви затримались в ній якнайдовше, і лайкали, і репостили.

Це і є віповідь на питання “куди поділись дорослі в епоху соцмереж?”. Частина махнула рукою, частина перекваліфікувалась в горлопанів, частина все ще є, але їх не чути на загальному тлі, бо вони звертаються до розуму, а не емоцій.

І це, на даний момент, реально замкнуте коло. Здавалося б, праворадикальний Трамп абсолютний уйобок і його вірними фанатами є невеличка купка таких самих MAGA-уйобків. Як їм вдалось підім’яти під себе велику і досвічену республіканську партію? Куди ділись розважливі республіканці? Їх не чути, бо MAGA набагато голосніші. Вони мовчать, бо якщо казати щось, невідповідне маячні Трампа, тебе знищать як політика “свої” ж MAGA-республіканці - і таке вже відбувалось не раз. Йти проти Трампа зараз може собі дозволити лише республіканець, який не планує в майбутньому обиратись, а таких одиниці. Всі інші мовчать.

Те саме відбувається в таборі демократів, де всі змушені змагатись за звання “найбільшого ліберала”, щоб не бути підданим остракізму від колег по партії. В результаті примаються їбонуті закони, типу скорочення поліції, або квот при працевлаштуванні. Але спробуй цим обуритися і на тебе миттєво накидується зграя woke-активістів, які закенселять і тебе, і твій бізнес і твоїх дітей до п’ятого коліна. Так і виходить, що помірковані демократи є, але вони мовчать, або їх не чути.

І я чесно не бачу способів розірвати це замкнуте коло, окрім фантастичного сценарію “зараз люди наїдяться радикалізму і проголосують за поміркованих” - поки що немає жодних ознак руху в цьому напрямку, тому що немає куди рухатись, коли поміркованих лідерів не чути. Або більш реалістичного, але небажаного сценарію “заборонити соцмережі і доступ в Інтернет по паспорту”. Будь яке рішення погане, а тим часом ми реально стоїмо над прірвою, на дні якої весь демократичний світ перетворюється на арену громадянської війни, а авторитарні/тоталітарні режими втримують контроль і виходять переможцями.

Може у вас є ідеї, як зламати тренд на радикалізацію? Пишіть в коментах, а я поки що займусь третьою частиною.