Цікаве, не знав

Місячний пил – один із головних кошмарів для космічних інженерів і, мабуть, головна проблема майбутніх місячних баз. На Землі порошинки мільйонами років труться одна об одну, обдуваються вітром і омиваються водою. Тому вони круглі. Місячний пил (реголіт) – це мікроскопічні, неймовірно гострі друзки скла, що працюють як ідеальний абразив. Під час місій «Аполлонів» ця погань стрімко зношувала зовнішні шари скафандрів з бета-тканини, дряпала візори та приладові шкали до нечитабельності та забивала ущільнення у шарнірах, які починали травити повітря. Піт Конрад (Аполлон-12) говорив, що вісім годин на поверхні зносили скафандри сильніше, ніж сто годин тренувань.

Друга проблема – статика. Вдень сонячний ультрафіолет вибиває з порошин електрони, вночі їх бомбардують електрони сонячного вітру – кожна порошинка несе заряд і намертво липне до всього: до візорів, інструментів, радіаторів. Більше того, на межі дня і ночі через різницю потенціалів цей пил починає підстрибувати і левітувати над поверхнею Місяця.

Але найголовніше відкриття – це його запах. Астронавти скаржилися на «місячну сінну лихоманку». Коли вони заходили в місячний модуль, знімали шоломи і пилюка потрапляла в атмосферу кабіни, всі як один стверджували: вона пахне як відстріляний порох. Провідна гіпотеза: у вакуумі при розбиванні каменів метеоритами на поверхні уламків утворюються «обірвані зв’язки» кристалічних ґрат. На Землі вони миттєво окислюються, але на Місяці залишаються відкритими. Потрапляючи у вологу, багату на кисень атмосферу модуля, свіжий пил бурхливо окислявся – звідси й пороховий запах.

Звичайні щіточки не допомагають: знімають великі частинки, а дрібні лише втирають у тканину. Рішення - EDS, електродинамічні щити: сітка з найтонших електродів (у тому числі з вуглецевих нанотрубок), вбудована в тканину скафандрів або в скло сонячних панелей. Змінний струм створює електромагнітне поле, яке буквально змушує заряджений пил «стрибати» з поверхні. У березні 2025 року EDS відпрацював прямо на Місяці в місії Blue Ghost.

З книжки “Artemis” by Andy Weir.