Цікаве відео. Автор звісно хилить до того, що “раньше было лучше”, але навіть сам визнає, що це дивно. І не намагається зрозуміти, а чому так? Ну реально ж в пізньому СРСР були постійні злидні, пусті полиці в крамницях і крах світогляду, де там взятись щастю? А потім дев’яності, руїни планової економіки, бандити і все таке інше, як можна ностальгувати за цим часом?

Працює це так. Коли в тебе дійсно ніц немає, і у всіх навколо теж, то отримати якийсь копійчаний артефакт - це вже радісна подія. Наприклад ручку з трьома кольоровими ампулками. Це було офігенно, я до неї відносився, як до скарбу. Або жувальну гумку, не “скляну” радянську, а фруктову - її не так легко знайти, швидко розбирають. Але час в тебе є, це власне все що в тебе є в необмеженій кількості, коли тобі 10 років і ти живеш провінційному місті в часи “развитого социализма”.

І полювання за набором пластикових солдатиків “ковбоїв”, щоб зібрати нарешті всю колекцію - це і мета, і уявлення/смакування “як воно буде”, і процес досягнення, і очікування моменту, і врешті сам момент покупки - все це приносить щастя, розтягнуте на місяці. Бо дефіцит же і порожні полиці в магазинах, не завозять “ковбоїв”, хоч лусни, от “вікінгів” до чорта, але вікінги в мене вже є.

Дуже просто стати щасливим, коли в тебе нічого немає, і у всіх навколо теж. Будь яке досягнення робить тебе успішним, викликає заздрість і повагу однолітків і тим самим приносить щастя. А оскільки таких матеріальних дрібниць в світі дуже багато, то можна заповнити все життя їх здобуванням. Це і є секрет “радянського щастя”.

І що в цьому поганого, скажете ви? Радіти дрібницям, насолоджуватись кожним моментом - хіба це не те, що пропагують гуру дзен-буддизму та психотерапевти? От зараз все є, все можна купити, але в результаті і діти і дорослі перенасичені і менш щасливі, і це факт.

Погане в цьому те, відповім я, що це був зовнішній дзен-буддизм, штучно створений державою, яка відібрала в людей геть усе, змусивши їх шукати щастя в нових штанях, в югославській шафі, а іноді і в “трьох колосках”. І діти, що виростали в постійній гонитві за матеріальними дрібницями, перетворювались на дорослих, які займались тим же. На відміну від дітей, гроші в дорослих були, але товарів не було, тому процес полювання продовжувався.

Так, я був дитиною з бідної сім’ї в 80-х, і не дуже багатим чоловіком в 90-х, тим не менш тоді я точно був щасливішим ніж зараз. Але я знаю причини і ціну того щастя і не певен, що хотів би його знову.

P.S. Ця теорія пояснює ще один ефект: те, як сильно сумують за совком люди, що мали доступ до “годівниці”. Ті, що могли купити дубльонку, джинси, отримати дефіцитні продукти як “спецпайок”, поїхати в Болгарію на курорт і таке інше. Здавалося б: все перелічене вони можуть купити й зараз, і навіть набагато більше - без жодного блату. Та вони й купують, але це не робить їх щасливими. Бо втрачено головне:
1) процес полювання. Мрія, яку можна в любий момент купити - це рутина. Вона не приносить стійкого задоволення.
2) успішність. Так, вони можуть все це купити, але більшість людей навколо теж можуть. Отже ця купівля не робить їх крутішими за оточення, їм не заздрять. От коли в них був блат і доступ до товарів, а в інших не було - тоді заздрили. І тоді вони відчували себе королями світу, успішними і щасливими. А зараз ні, зараз, купуючи джинси, вони отримують лише джинси. Тому їм так хочеться “назад в СРСР”.

На словах совок виховував ідейних комуністів і безкласове суспільство, а на практиці виходили люди, котрі більше за все цінили матеріальні блага, понти і ієрархію.