Поливав виноград, і чую такий сморід, наче щось у л̶і̶с̶і̶ садку здохло, причому ще тиждень тому запаху не було. Все оглянув, ніяких трупів не знайшов, та й запах схожий на сушену рибу, а не на м’ясо. До річки 300 метрів, але було б надто сміливо припустити, що карасі за тиждень еволюціонували, відростили легені і лапи, виповзли на берег, дійшли до мого саду, задоволено зітхнули і здохли.

З’ясувалось, що це смердить одна з моїх груш. Гугл каже, що це нормально, мовляв деякі сорти груш в процесі запилення зробили ставку не на бджіл, а на комах-падальників, тому хімічні сполуки, які виділяють їх квіти, мають запах, що приваблює мух. І що в цьому є сенс, зважаючи на те, що поголів’я бджіл в усьому світі стрімко скорочується.

Дивно, що я половину дитинства провів в селі, але таких груш раніше не зустрічав. Хоча оце намагаюсь пригадати, то років 40 тому на Полтавщині груші не дуже вирощували. Дички навколо було багато, а великі смачні груші я їв хіба що куплені. Тобто хтось їх точно вирощував, але масово селяни віддавали перевагу тому, що саме росте, витримує наші зими і не доставляє зайвого клопоту: яблуні, вишні, абрикоси - от цього навколо було як бур’яну.

І ще одна згадка з дитинства. Я коли був малий, читав запоєм - буквально все що під руку попадеться. І мені було років п’ять чи шість коли я взнав, що десь в тропічних лісах є така квітка - Рафлезія Арнольді - найбільша в світі, близько метра в діаметрі. Окрім великого розміру, квітка мала колір і запах як у шматка тухлого м’яса. Пам’ятаю, що я був дуже цим вражений і хотів поїхати в джунглі, щоб побачити це диво на власні очі.

І от, в 51 рік я з’ясував, що нікуди їхати не треба.