Сьогодні зранку у Харкові зацвіли абрикоси. Показались з трави перші кульбаби. Я нахилилась зірвати одну для Кіри й побачила на жовтій квітці крихітну божу корівку.

Розплакалася знов.

Тепер, здається, ця червона кумедна комаха буде завжди асоціюватись з маленьким Тимофійчиком.

Мати вбитого росіянами малюка розказала, що хлопчик дуже любив божих корівок.

На світлини з Кривого Рогу неможливо дивитись. А треба.

Я б додала, що треба всьому світу, але це немає сенсу.

На четвертому році великого геноциду України, вже зрозуміло – світ не здригнеться, не прокинеться, не жахнеться. Не назве злочинця – злочинцем, не стане вимагати справедливого трибуналу.

Нічого не зміниться у світі брехні, жадібності, ідіотизму. Навіть коли російська балістична ракета вчергове влучить у дитячий майданчик. Навіть коли вб’є і покалічить десятки дітей.

Нічого не зміниться там, де немає людяності.

Це не перші українські янголи, яким тепер назавжди три, сім, десять рочків. І так, на жаль не останні.

В такі дні, окрім жаху і болю, в мене є відчуття провини. Не вберегли. Хоча я, як-то кажуть, трохи дотична до наближення Перемоги. В прямому сенсі. Останні пів року я – є часткою шаленого волонтерського підрозділу, який робить корисні штуки для фронту. Руками.

Ми нікому не підпорядковуємося, окрім нашого божевільного “командира”. І нічого нас не мотивує стирати пальці в кров, окрім люті й жаги справедливості.

Про це не можна публічно казати, застерігає “командир”. Бо небезпечно. Але що може бути гірше, ніж маленький хлопчик, якому тепер назавжди три рочки? Нічого.

Я хочу, щоб сьогодні кожен спитав себе, що саме він робить для Перемоги. І що ще може зробити.
Бо ніхто нам не допоможе руйнувати цю імперію зла.

Вибачте, вийшло пафосно. Це настрій. Божа корівка винувата. Сонечко українською.

Кривий Ріг, Харків з вами.

Анна Гін. Харків.