Якщо війна закінчується завтра о шостій

Звісно, нам би всім цього шалено хотілося. Але є проблема — у ті самі шість годин розсиплеться все те життя, яке ми примудрилися собі вибудувати за ці чотири з половиною роки.

Так, це життя багато в чому складалося з терпіння, стресу, очікування найгіршого тощо, але воно було вже плюс-мінус вибудуване. Ми вклалися в те, щоб наше майбутнє якось забезпечувалося нашим теперішнім.

Ну скажімо:

  • Діти в чужій країні вже пішли до школи, квартира винайнята й оплачується — і раптом виявляється, що потрібно ще раз приймати рішення: залишатися чи їхати назад і намагатися якось облаштувати життя на батьківщині.
  • Та й тим, хто нікуди не виїжджав, теж потрібно обирати — ризикнути й повертатися туди, де ще тижні-місяці тому поруч був фронт (а зараз роздовбана інфраструктура), чи залишатися в безпечних, але нестерпно дорогих західних регіонах.
  • Воюючим солдатам, звісно, дуже хотілося б припинити щодня ризикувати бути вбитими й покаліченими, але з іншого боку — багато хто з них уже звик до «бойових» і розписав їх для купівлі чогось сім’ї та дітям. Доволі мізерні загальноармійські зарплати їх більше не влаштують.
  • Економіка країни величезною мірою вигнута під воєнні умови — конкуренція в багатьох її частях вимкнена, є гігантське державне й військове замовлення. Скасування всього цього викличе величезний «касовий розрив», який доведеться в терміновому порядку чимось закривати.
  • Політики й чиновники величезну кількість часу існували без виборів, зате з ореолом «борців і героїв», а тепер потрібно повертатися назад, у болото інтриг і виборів.

Це так, з того, що мені спало на думку за десять хвилин. Упевнений, що якщо провести з думкою «а що робити, коли війна закінчиться» кілька годин, думаючи саме про особисту долю — список вийде набагато довшим і гіршим.

І дивлячись на нього, боюся, у голові сформується несмілива думка — «а може, нехай усе залишається так як є?»

Це не в сенсі, що люди хочуть продовження війни, ні. Більшість із нас лякає необхідність заново ламати і гіпсувати своє поламане вже раз (раз?) життя. І тому думки про те, що це доведеться так чи інакше робити, закидаються в дальню шухляду.

Саме це, до речі, одна з причин того, що про повоєнний світ люди воліють не думати й не говорити — тому що це болісно одразу з двох сторін.

  1. Не хочеться ще раз піддаватися кілька разів загиблим уже ілюзіям про швидкий мир.
  2. Є усвідомлення, що після закінчення війни нам доведеться знову бігти марафонську дистанцію. Виходячи на старт — уже смертельно втомленими.

Але все-таки це буде новий старт. І напрямок цього разу ми зможемо обирати самі (до добра чи до лиха).