Як нам облаштувати Кеплер-22b

«Плурібус» — не хардкорна наукова фантастика.

Тут радше приклад соціальної фантастики: несподіванка і незвичність того, що відбувається, потрібна не для демонстрації технологій, а для того, щоб підсвітити конфлікти й змусити аудиторію думати та сперечатися.

У попередню епоху соціальна фантастика використовувала космічний антураж і образи інопланетян для того, щоб говорити про людину й суспільство. Стругацькі, Гайнлайн, згадана в серіалі Урсула Ле Ґуїн — з абсолютно різних боків підходили до вічного питання «а що якби?». І відповіді, що на них лунали — вже знаходилися в суспільному несвідомому, і тому були такими цікавими й обговорюваними.

«На столі» у Плурібуса лежить — тривога навколо безконтрольності розвитку ШІ, американський прогресивний порядок денний та його деконструкція, культурні й суспільні розколи між правими та лівими.

Фанатське прагнення «зв’язати всі ниточки» й отримати вичерпне пояснення кожного сюжетного замовчування — безглуздо.

Це те саме питання, яке півстоліття тому ставили Стругацьким: чому в їхній галактиці живуть не просто антропоїди, а невідрізнено схожі з homo sapiens інопланетяни. Відповідь була і залишається простою й чесною: бо так потрібно автору.

.
.
.
.
.
.
.

Тим не менш, один елемент «Плурібуса» надто важливий, щоб від нього просто відмахнутися. Йдеться про походження вірусу.

Я не вірю в можливість «інопланетного вірусу», створеного цивілізацією, яка нічого про нас не знає й не має точного уявлення про людську біологію.

Життя не є універсальним, взаємозамінним феноменом. Навіть усередині земної біосфери форми життя радикально відрізняються залежно від середовища й умов. Не існує вірусів, що заражають «будь-яке життя взагалі». Вірус — це не абстрактний код, а продукт довгої спільної еволюції з господарем.

У цьому сенсі Плурібус надто добре «потрапляє» в людину, щоб бути чужим. Він не просто сумісний з нашою біологією — він вибудуваний під неї.

Звідси випливає висновок, який серіал, швидше за все, робити не буде, але який напрошується сам собою: Плурібус — не інопланетний агент. Це артефакт. Рукотворний продукт людського чи постлюдського інтелекту.

На нинішньому рівні технологій ми не здатні створити нічого подібного. Отже — цей вірус був/буде створений у майбутньому. Як зброя — або, що набагато страшніше, як інструмент трансформації. Засіб перетворити людську цивілізацію на щось інше, позбавивши її здатності до зростання, ускладнення й виходу за власні межі.

Плурібус, який нам показано — не є суб’єктом, що розвивається. Він не прагне до експансії, не накопичує потенціал, не ускладнюється. Його цілі перпендикулярні розвитку. Він може стискатися, економити, стабілізуватися — але не рости. Це характерно не для нової форми життя, а для механізму з жорстко заданою функцією.

Можна припустити, що це не зброя в прямому сенсі, а якийсь страхувальний механізм. Спроба зупинити рух цивілізації в бік катастрофи, не залишаючи їй простору для маневру. Але від цього він не перестає бути біологічною зброєю — просто з іншим моральним виправданням.

І якщо так, то його творець — це той, хто дуже добре знає людський потенціал, людський характер і людські слабкості. Можливо, це одна з фракцій майбутнього людства. Можливо, штучний інтелект. Можливо, щось проміжне. Але в будь-якому разі — це не «чужі». Це хтось, хто знає нас надто добре.

А як тоді формула, розроблена, можливо, через сотні років, могла прийти до Землі у вигляді радіосигналу з системи Кеплер-22, що йшов 600 років?

За сьогоднішніми фізичними уявленнями, подібний сценарій неможливий у рамках звичних нам технологій. Тим не менш, у теоретичній фізиці існують моделі, що допускають обмежені маніпуляції з простором-часом без прямого порушення спостережуваної причинності. Такі популярні зараз кротовини — можливо, допускають передачу інформації «в минуле» за певних умов.

У такому сценарії сигнал не подорожує швидше світла й не «повертається» в минуле напряму. Він лише виходить у визначеній точці простору-часу, звідки вже природним чином, зі звичайною світловою затримкою, досягає Землі. Для спостерігача це виглядає як старий радіосигнал з далекої зоряної системи — без будь-яких ознак аномалії.

Навіть якщо подібні конструкції назавжди залишаться на рівні математичних моделей, вони задають важливу рамку: джерело Плурібуса необов’язково знаходиться в глибинах космосу. Воно може знаходитися на одній з гілок нашого власного майбутнього — достатньо далекого, щоб бути для нас настільки ж чужим, як і будь-яка інопланетна цивілізація.