Вигорілі

Уперше я подивився цей цілком дитячий серіал років двадцять тому, в іншому світі. «Останній маг повітря» і тоді мені сподобався, але я ще не розумів, наскільки цей серіал є чимось більшим, аніж просто приємна розвага для дітей та підлітків.

І справді — чого можна було очікувати від серіалу, що транслювався на «Нікелодеон» — каналі, орієнтованому на молодших підлітків? Та ще й присвяченому магічним східним єдиноборствам?

Власне, самі автори, беручись за «Аватара Аанга», не мали на думці нічого особливого і працювали якраз для того, щоб зробити «дитяче типу аніме». Достатньо подивитися перші кілька серій — і помітно, як простенько та по-дитячому розвивається сюжет.

Але у підсумку їм якимось дивовижним чином вдалося створити один із найкращих анімаційних серіалів. І не «серед подібних», а взагалі, в принципі.

Він не став таким в одну мить, а виріс, змінюючись та прогресуючи від серії до серії. А одним із найцікавіших і найважливіших (принаймні для мене) аспектів цього серіалу виявилися еволюція та внутрішнє зростання його персонажів. Те, що серед сценаристів заведено називати арками персонажів.

Мені здається важливим простежити цю еволюцію характерів і життєву траєкторію правлячої династії Нації Вогню. Їхні долі та характери є відображенням основного конфлікту серіалу — столітньої загарбницької війни, яку веде їхня країна.

Кілька важливих уточнень щодо контексту того, що відбувається. Тлом усього, що діється в серіалі, є війна, яка триває так довго, що практично для всіх вона «була завжди». Нація Вогню завжди воювала проти всіх інших народів.

І лише нещодавно я замислився — а наскільки взагалі успішною для них є ця війна? Адже ми бачимо її крізь дуже специфічну оптику — очима дітей, які самі майже нічого про неї не знають.

При цьому — так, на початку війни Нація Вогню дійсно була вкрай успішною. Скориставшись енергією комети Созіна, цей самий Лорд Вогню Созін напав на найслабших супротивників та піддав їх справжнісінькому, без жодних поправок на казковість, геноциду. Повітряних Кочовиків у буквальному сенсі вбили всіх до єдиного, а Південне Плем’я Води втратило всіх магів.

Але ось далі Нація Вогню напала на велетенську та доволі розвинену Країну Землі — і війна перестала бути бліцкригом та перетворилася на позиційну м’ясорубку. Генерал Айро безуспішно намагається зламати оборону Ба Сінг Се десь років через дев’яносто після початку війни, захопити місто вдасться ще через десяток років Азулі, та й то лише внаслідок хитромудрої спецоперації.

Настільки тривала війна означає повну мілітаризацію суспільства, особливо якщо врахувати, що Країна Вогню за чисельністю населення в кілька разів менша за Царство Землі. Тож найімовірніше «на війну» зав’язане все населення Країни Вогню. Це добре видно зі звичаїв школи, куди потрапляє Аанг: мілітаризація, промивання мізків, національна винятковість, держпропаганда.

Це важлива відправна точка для того, щоб почати розмову про психологію та долю родини, яка править Нацією Вогню.

Почнемо з найкоротшої арки та найнеприємнішого персонажа. Лорд Вогню Озай — головний антагоніст серіалу. Свого часу він здавався мені абсолютно статичним «головним лиходієм», але насправді все набагато складніше.

Якщо брати до уваги той самий військовий глухий кут (можливо, прихований від широкого загалу, але цілком очевидний для самого Лорда Вогню), стає зрозумілою його трансформація з безпринципного та жорстокого принца, який заради трону вбиває власного батька, на справжнісінького безумця, що має намір спалити цілий континент.

Уявіть собі, що ви воюєте у війні, якої ви не обирали, але яка є всім сенсом існування вашої влади. Яку до вас вів ваш батько, а до того — дід. І яку неможливо закінчити, не поклавши на це ще сотні тисяч життів та десятки років війни.

І ось тут виникає спокуслива ідея: а навіщо перемагати, якщо можна просто одним ударом знищити всіх ворогів дощенту.

Власне, арка Озая — це про те, як жахлива ідея надгеноциду з’їдає розсудливого негідника цілком, до останку. Вона частково повторює своє передвістя — схожу арку іншого властолюбного негідника, адмірала Джао. Адже той всерйоз мав намір загасити Місяць задля остаточної перемоги над Племенем Води.

Переродження Озая в «Короля Фенікса» та рішення фізично спалити весь континент, щоб не витрачати зусиль на його захоплення, — це фінальна крапка в арці персонажа. До того моменту він був жорстоким, авторитарним, але все ж таки людиною.

Натомість рішення застосувати магічний аналог зброї масового ураження стає для Озая водночас і відмовою від людяності. Він перестає вважати себе людиною і цілком занурюється в геноцидне божевілля.

Арка Азули також не така проста, як може здатися. Можливо, через те, що вона майже весь серіал видається крижаною твердинею — холодна усмішка, сарказм, прораховані образи та погрози. Але її фінальна трансформація настільки масштабна і моторошна, що стає зрозуміло: ніякої твердині від самого початку не було.

Важливий момент, про який не варто забувати: Азулі 14 років. Це парадоксальний вік — із сучасної точки зору Азула взагалі-то молодший підліток. Аудиторія того самого каналу «Нікелодеон». Вік, коли треба ляльками гратися та на задній парті з подружками перешіптуватися.

Проте події розгортаються хоч і в казковому, але середньовіччі. І там 14 років — зовсім інша історія. Це дуже молодий дорослий. Особливо якщо ти спадкова принцеса Нації Вогню та магічний вундеркінд.

Але навіть найбільші повноваження та магічний потенціал не здатні подолати те, що 14 років — це брак реального життєвого досвіду, гормони, що вирують, та глибоко прихована невпевненість у собі.

Психотип Азули, до речі, доволі типовий для спортсменок-медалісток. Усіх цих гімнасток, яких віддають на жорстоку муштру в зовсім дитячому віці. У результаті якраз до 14 років вони виходять на пік форми і починають здобувати медалі та посідати призові місця.

Тільки тут замість медалей любий татусь вимагає від Азули інших, неспортивних досягнень, але загалом перелік вимог абсолютно той самий: беззаперечне підпорядкування, безжальність до себе та інших, робота на результат без жодних поправок на вік.

Точно так само, як маленьких спортсменок вирощують як живі інструменти для здобуття медалей, Озай виростив Азулу як живу зброю. Продовження його логіки та волі.

І Азула чудово тримається в образі «чемпіонки з метання блискавок» — вона успішна, розумна, не знає сумнівів, вона одна з найсильніших магів у всесвіті Аватара.

Перший надлам ми бачимо під час протистояння у в’язниці «Кипляча Скеля» (Boiling Rock). Конфлікт Азули з членами її команди та подругами залишає її у вакуумі.

І її благополучний фасад починає обсипатися — спочатку повільно, а чим ближче до фіналу — тим радикальніше. Остаточним крахом стає момент, коли батько вирішує стати «Королем Феніксом» і спалити Царство Землі, а її залишити вдома.

З огляду на те, що це саме Азула порадила Озаю скористатися силою комети, його рішення залишити її в тилу виглядає абсолютною зрадою. Цей момент, вочевидь, і руйнує всю її ретельно вибудувану ідентичність. Думка батька абсолютна, а він не оцінив її належним чином.

Азула проганяє слуг та вартових, бачить примару матері і розмовляє з нею. Остаточний, уже зримий психічний злам відбувається під час поєдинку Агні-Кай із Зуко. І це, мабуть, найбільш видовищна та найсумніша сцена в серіалі.

У принца Зуко найдовша та найскладніша арка з-поміж усіх героїв мультсеріалу. Він є одним із головних героїв, причому спочатку виступає як основний антагоніст, що в буквальному сенсі ганяється по всьому світу за Аватаром та його друзями. А згодом, пройшовши через дуже складну та важку низку подій, Зуко змінюється, стаючи союзником і другом Аанга.

Причому, що важливо, — причини цих змін дійсно докладно показані в серіалі, тут немає «роялів у кущах». Жодних «зранку прокинувся іншою людиною» тут немає. Зуко — це травмований підліток, який буквально розривається між лояльністю до холодного й жорстокого батька та тими уроками, які намагається дати йому Айро.

Траєкторію руху Зуко не можна назвати гладкою. Його внутрішній компас змінює свій напрямок зовсім не плавно. Скажімо, в середині свого шляху він відверто зраджує людину, яка дбала про нього та опікала його, промінявши її справжню теплоту на прихильність далекого, мстивого й холодного батька.

Або, наприклад, дивовижним поворотним моментом для принца-вигнанця стає мить, коли він нарешті нібито досяг миру із самим собою, але при цьому втратив ту лють, що живила його магію. Подальша духовна подорож дозволяє відкрити в собі та навколишньому світі щось нове й дивовижне.

У результаті він не просто знаходить свій шлях — він створює його сам, крізь помилки та удари долі. Його історія — це розповідь про терапію велетенської, ще дитячої травми, завданої навіть не всією цією макабричною історією з батьком, який прирікає його на смерть, матір’ю, яка вбиває діда й вирушає у вигнання, а самим фактом життя всередині ЦІЄЇ родини.

Історія Зуко — це ілюстрація до поняття, яке американці називають «trauma survivor» — людина, що здолала свою травму. Не одразу, із жертвами, але здолала. Як це не дивно, конфлікт із батьком, показова розправа (а це була саме розправа, а не поєдинок) та вигнання дозволили йому видихнути отруєне повітря і не бути перетравленим травмівною родиною.

Та воєнна безнадія та мілітаризація не можуть, звісно, не бути токсичними для тих, хто перебуває в їхньому епіцентрі. Уся династична верхівка отруєна цим — і платить свою ціну.

Азулон гине, Озай стає батьковбивцею, Урса вирушає в заслання після скоєння цього вбивства. Азула, про яку ми говорили, ретельно грає за цими токсичними правилами, сподіваючись на нагороду та «перемогу», а натомість отримує соціальну ізоляцію та божевілля.

Виняток становлять двоє: вигнанець Зуко та Айро, Дракон Заходу. І остання частина моєї історії буде саме про нього.

Якщо говорити про арку Айро, виникає величезна спокуса сказати, що жодної арки й немає — усі важливі кроки з формування свого характеру Дракон Заходу вже зробив, і відбулися вони задовго до подій серіалу.

У такому разі виходить, що Айро в серіалі — швидше функція, ніж персонаж. «Мудрий наставник», такий собі «Йода», який допомагає недолугому молодому герою пройти шлях від лузера до переможця. Ну і комічний персонаж, що збиває пафос оповіді.

Але все зовсім не так. Просто погляньмо ще раз на минуле Айро. Він спадковий принц, бойовий генерал, один із наймогутніших магів у світі Аватара. До речі, кілька слів про його вік: з усього випливає, що Айро зовсім не старий, йому десь трохи за п’ятдесят.

І якщо трохи замислитися над усіма цими характеристиками, вони складаються в зовсім інший образ. Образ людини, яка звикла до беззаперечної покори, вправного царедворця, представника вищої знаті, здатного, між іншим, за мить перетворити супротивника на попіл.

Зовсім не комічний персонаж. То хто ж він такий?

Відповідь можна знайти в одному з найзворушливіших епізодів серіалу — «Історії з Ба Сінг Се». Цей, здавалося б, філерний епізод стабільно входить до списку найкращих серій «Останнього мага повітря».

У п’ятихвилинній «історії Айро» показано нібито звичайний день колишнього генерала. Він складається з побутових дрібниць: Айро купує крам на ринку, допомагає матері заспокоїти малюка, що плаче, намагається обдарувати своєю мудрістю дітлахів, які розбили вікно (невдало), і навіть зазнає спроби пограбування (також невдалої). Завершується цей день сценою поминання сина, і той, хто не плакав над нею разом з Айро, позбавлений серця.

Ключове, що є в цьому дні, — свідома відмова від агресивного способу дій, який колись був його природою. Вельможний генерал, який сам купує речі для поминання? Який дозволяє дитині-простолюдину смикати себе за бороду? Який дає життєві поради грабіжнику-невдасі (а не спопеляє його на місці блискавкою)?

Просто уявіть, що на місці Айро навіть не Азула з Озаєм, а той самий адмірал Джао, щоб картинка склалася повністю.

Те, що ми бачимо, — не звичайний день літнього шанувальника чаю. Це радше схоже на процес щоденного свідомого підтримання нормальності. Таке практикують люди, яким вдалося покинути алкоголь чи наркотики і які свідомо зберігають свою тверезість. Це щоденна боротьба, запитайте будь-якого колишнього алкоголіка чи наркомана.

І Айро точнісінько так само щоранку прокидається й не дає своєму внутрішньому дракону, який звик вирішувати проблеми насильством та наказами, вирватися назовні. Він ОБИРАЄ бути кумедним і незграбним дядьком Айро, що любить пай-шо, музику та чай. І ця боротьба із самим собою не менш складна, ніж облога Ба Сінг Се.

До речі, щодо джерел цього образу. Спершу, ймовірно, це було маскуванням. Коли Айро повернувся до столиці після невдалої облоги та смерті єдиного сина, він перебував у величезній небезпеці. Озай щойно позбувся батька, зійшов на трон і ні секунди не вагався б, перш ніж усунути ще й брата. Але якщо з війни повертається вочевидь зломлений і трохи божевільний дивакуватий старий — немає підстав його боятися.

А далі, схоже, Айро вирішує, що йому більше до вподоби бути саме такою людиною — приземленим поціновувачем їжі, музики та чаю. І тепер щодня він свідомо йде шляхом дядечка Айро, а не уславленого генерала, Дракона Заходу. Для Азули й Озая це абсолютно дикий, неможливий вибір — звідси і їхня недооцінка Айро.

При цьому він не пацифіст. Якщо ситуація дійсно вимагає відповідати ударом на удар, то важко уявити грізнішого супротивника, ніж колишній генерал Айро. Згадайте його втечу з в’язниці та атаку Білого Лотоса на окупований Ба Сінг Се. Але ця міць вихлюпується лише дозовано і суворо усвідомлено. Він не хоче захопитися насильством і повернутися до свого минулого.

Наприклад, ще в першому сезоні його захоплюють у буквальному сенсі без штанів солдати Царства Землі. І якби він захотів, усе б закінчилося для них дуже швидко й дуже похмуро. Проте він вирішує здатися і почекати, поки його розшукає Зуко. А далі він перетворює поєдинок на урок для племінника, не даючи ситуації перерости в різанину.

Взагалі його ставлення до Зуко дуже нагадує спосіб дій, який практикують люди, що давно «зав’язали», але продовжують відвідувати збори анонімних алкоголіків. Вони часто обирають новачка і стають для нього «спонсором» — людиною, яка власним прикладом показує, що можна жити інакше. Зверніть увагу: він не підштовхує Зуко, не вимагає і не примушує його. Він лише дає поради і перебуває поруч, допомагаючи племінникові та оберігаючи його.

Ймовірно, Айро бачив у Зуко себе замолоду (а не загиблого сина, як часто вважають). Адже й він виріс у цій родині, і його вона ледь не зламала. І як Зуко врятувало вигнання, так Айро свого часу врятували (хоч би як дико це звучало) тривалі військові експедиції, що дозволили йому проводити час подалі від задушливої атмосфери палацу.

Звідси його бажання дати Зуко шанс знайти свій шлях, який відведе його від долі Азули й Озая, розірве травматичне коло. І йому це, до речі, вдається. Якщо згадати події «Легенди про Корру», видно, що лорд Зуко прожив довге життя, у нього з’явилися діти, і жоден із них не повторив моторошної долі верхівки мілітаристської держави.

У світі Озаїв — будьте Зуко, а ще краще, звісно, — Айро.