Одразу після Рагнарека

А ось ще про раптові закінчення війн.

Коли Друга світова добігала кінця, американські журналісти та політики дуже серйозно побоювалися прийдешнього миру. При цьому, попри те, що війна для американців тривала майже чотири роки, зрозуміло, що американська економіка не постраждала від окупації чи бомбардувань.

Але все одно — американці боялися масового безробіття, обвалу ВВП та повернення Великої депресії. Ба більше, ці страхи були не просто суспільною панікою — і американські законодавці заздалегідь (аж у 1944-му) ухвалили серйозний закон, за яким демобілізовані з армії солдати отримували допомогу по безробіттю на строк до року, допомогу у працевлаштуванні, оплату навчання та пільгове кредитування.

Завдяки цій заздалегідь підстеленій соломці, а можливо, через сукупність інших причин (вони були), закінчення війни не повернуло економіку США у передвоєнну депресію. Навпаки, десяток повоєнних років вважається одним із найшвидших періодів зростання американської економіки.

Я пишу це не для того, щоб порівнювати Штати в середині минулого століття із сучасною Україною. Стартові умови абсолютно інші, ясна річ: Україна має побоюватися не надлишку, а нестачі робочої сили; деякі міста і села буквально стерті з лиця землі й не будуть відбудовані; попереду величезний обсяг робіт із розмінування та відновлення доріг і мостів тощо.

Я просто хотів показати, що побоювання мирного життя після тривалої війни — це не виняток і не «помиральна яма». Навіть у США, країні, яка, по суті, вела війну на чужій території, для цього були певні підстави.

Але економіка та закони — це лише механіка того, що відбувається. А для розуміння того, що стається з людьми після великих війн, можна навіть не вивчати історію ХХ століття. Скандинавський міф про Рагнарок, якому вже майже тисяча років, раптом чудово описує воєнні очікування та наслідки.

Там, якщо ви не в курсі, після загибелі богів і руйнування всього сущого — всесвіт не зникає, а «перезавантажується». Так, боги і хтонічні потвори загинули, повбивавши одне одного, — але земля знову підіймається з моря, діти богів займають місця батьків і навіть знаходять у траві «золоті тавлії» — щось на кшталт божественних шахів, втрачених через війну.

З усього цього я бачу кілька важливих висновків про сьогодення і майбутнє:

  1. Нинішні втрати та страх занадто реальні, щоб відкинути їх і задуматися про майбутнє. Але десь там, за невидимим горизонтом, комусь доведеться вибудовувати цей світ заново.

  2. Це, найімовірніше, не буде «ремонтом», занадто багато втрачено. Ніхто не поверне нас в умовний 2021-й, 1939-й, 1913-й та інші передвоєнні роки. Те життя, яке на нас чекає, буде вибудуване на основі того, що ми маємо зараз, а не мали колись. Американці 1945 року боялися повернення у довоєнні тридцяті, а отримали економіку, якої не було ні до війни, ні під час неї.

  3. Саме тому так важливо зберегти в собі бодай щось зі «старого життя»: колишнє життя цілком не відновити, але його фрагменти можуть стати точкою опори. Не дім, так кошик із кавником, що його пережив. Золоті тавлії.