Наш теплий кіберпанк

Подивився я «Проєкт Аве Марія», і він мені несподівано сподобався, попри моє помітне охолодження до наукової фантастики. Втім, сподобався він мені не сюжетом — мене радше потішила якась тепла, приваблива атмосфера.

Я досить довго намагався зрозуміти, як це зроблено (навіть питав у ШІ) — поки не збагнув, що значна частина цієї атмосфери пов’язана з вибором візуальної естетики.

Замість традиційно холодних футуристичних матеріалів — сталі, скла, блискучого пластику, велетенських екранів — інтер’єр земного корабля навмисно приземлений. Використано теплі, «земні» кольори й матеріали. Вони не асоціюються з футуризмом, а навпаки, візуально відсилають на півстоліття назад — до естетики 70-х.

Тоді в моду увійшли яскраві, але водночас теплі, не «кислотні» кольори інтер’єру та низькі меблі округлих форм. Друга впізнавана риса тієї епохи — співмірне поєднання технології та естетики. Саме тоді виникла думка, що побутова техніка не мусить виглядати холодно-технологічно. Телевізор і тостер могли тепер бути водночас красивими й функціональними речами.

Інтер’єр космічного корабля у фільмі вибудовано саме в цій парадигмі: йому нема потреби нагадувати, що він космічний. Навпаки, він має створювати відчуття дому в далекій (і тривалій) подорожі. Жодних велетенських порожніх блискучих стін, віртуальних екранів та інших деталей нездійсненного майбутнього.

І мені раптом подумалося, що, можливо, ми геть неправильно знімаємо (і розуміємо) кіберпанк.

Нинішня візуалізація кіберпанкових творів — це кілька дуже впізнаваних мотивів: дощ, неон, японські ієрогліфи, дивні зачіски, темні окуляри, імпланти.

Ця естетика значною мірою стала наслідком успіху спершу «Той, що біжить по лезу», а згодом «Матриці». Я не можу, звісно, стверджувати, що вона суперечить задуму авторів жанру — ні, те, що постає в цій естетиці, цілком вписується у формулу «high tech, low life».

Просто, на мій погляд, можливе й інше прочитання. Воно ґрунтується на тому, що ідеї кіберпанку народилися тієї самої доби — наприкінці 70-х. І стали відповіддю, хоч як дивно, на естетику осяйного й стерильного майбутнього, популяризовану фантастикою 40-х і 50-х років.

Тобто виходить, що дизайнери IKEA, творячи свою «теплу естетику», і молоді бунтарі кіберпанку будували свої світи, виходячи із спільного невдоволення холодністю й хромованою чистотою майбутнього. Вони обрали різні способи реакції, але відправна точка в них була та сама.

Можливо, саме тому мені й видається цікавою думка про інше візуальне прочитання кіберпанку. Не обов’язково викреслювати з оповіді дощ, імплантати, неонові ієрогліфи чи навіть чорні окуляри — вони цілком можуть залишатися на своєму місці. Просто, можливо, не варто змушувати весь світ виглядати саме так.

Адже кіберпанк за самою своєю природою показує маргінальний, радикальний край суспільства — людей, які справді балансують на лезі бритви. Хакерів, найманців, контрабандистів, злочинців — тих, хто опинився по інший бік благополучного суспільства. Їхній світ може бути темним, агресивним і неоновим.

Але поруч із ним цілком може існувати інший світ — мовчазна більшість, яка після роботи приходить додому, кидає одяг на стілець, вмощується на низьку зручну канапу й вмикає телевізор приємної округлої форми. І, можливо, до цієї мовчазної більшості належить навіть блейдраннер Рік Декард.

Це цілком може бути одним світом, показаним з різних боків.

Мабуть, зараз мені було б значно цікавіше побачити саме такий незвичний кіберпанк. Світ, у якому майбутнє не мусить щодня нагадувати нам, що воно майбутнє.

Іронічним доказом такої можливості для мене стало те, що головних героїв у «Проєкті Аве Марія» та «Той, що біжить по лезу 2049» грає один і той самий актор.