Матір-тьма та батько-ліс

Немає жодного способу просто «вимкнути тривожність» зусиллям волі. Це схоже на ті безуспішні спроби «не думати про білу мавпу», за допомогою яких Ходжа Насреддін зумів вкотре осоромити лихваря Джаффара.

Заборонити собі боятися — означає лише стиснути пружину страху ще дужче. І навіть правильні медичні препарати роблять дещо інше — вони дозволяють проживати тривожність більш рівно, як органічну частину життя. Але саму розлиту в повітрі пітьму вони не скасовують.

І все ж таки, знизити розлитий тиск тьми до прийнятного рівня можна. Якщо вже ми визнаємо, що світ змінився — нам потрібно змінити й власну стратегію взаємодії з ним.

Пройдемося тими пунктами, до яких звелися тривожні слова-маячки, отримані під час опитування.

1. Скасування майбутнього та повернення суб’єктності. Окей, нехай ми втратили образ майбутнього. Але якщо ми не вигадаємо йому заміну — ми й надалі перебуватимемо в паралічі, викликаному цією втратою. Якщо макромайбутнє приховане в пітьмі, то нам потрібно звужувати й звужувати наш горизонт планування. Доти, доки там не залишиться те, що дійсно пов’язане з нашою власною волею та активністю.

Ми маємо відвоювати у хаосу свою власну «мікроутопію» — простір, до якого ми можемо дотягнутися руками. Посадка дерева, генеральне прибирання будинку чи заведення кота — це не відволікання уваги і не ескапізм. Це створення локального порядку: я насипав корм — кіт ситий, я полив квітку — вона розквітла (і не переплутайте, до речі, з котом — якщо його полити, він не зацвіте). Ми не рятуємо людство і не зупиняємо вселенське зло, ми повертаємо собі навичку управління бодай чимось, відновлюючи власне мале майбутнє.

2. Тіснота медіасфери та порятунок емпатії. Як вийти з глухого кута, в який зайшли не ми? Нинішня медіасфера робить із нами дуже підлу річ: вона змушує нас емоційно інвестувати в гігантські, але чужі нам трагедії. В те, до чого ми взагалі-то не маємо жодного стосунку і на що не можемо вплинути.

І при цьому мета алгоритмів соціальних мереж суто проста і конкретна. Медіаіндустрія щодня продає нам чужу кризу, щоб ми вхолосту палили свої емоції в думскролінгу та коментарях. І що зовсім, до речі, моторошно — робить це не тому що зла, а просто тому, що дуже добре це вміє.

Вихід із цього глухого кута — неприємний. Нам потрібно чітко дозувати свою емпатію, свій страх і свою тривогу — і спрямовувати все це на те, що має для нас свою ціну та своє значення. Це дає нам право сказати собі: «Чи є це зоною мого прямого впливу? Ні? Значить, я не годую це своїми ресурсами».

Скорочення дистанції активного співпереживання до розмірів своєї сім’ї, групи чи громади — це не черствість. У сучасному світі — це техніка безпеки, що не дозволяє нам розтринькати своє життя на хибні відволікання.

3. Кафкіанська бюрократія як явище природи. Ми говорили про тісноту правил і систем контролю, що зробили наше життя відверто кафкіанським (контраст між нинішнім світом і 2000-ми очевидний кожному, хто пам’ятає той час і як тоді велися справи).

З іншого боку, бюрократія — вкрай дивний предмет. Коли ми приїжджаємо в іншу країну, у більшості випадків ми просто мовчки погоджуємося з новими та дивними для нас правилами. Ось і зараз — ми всі гуртом переїхали в нову країну (країни). Розумний вихід — перевести цю бюрократичну пітьму в категорію явищ природи. Ми ж не кричимо на дощ за те, що він мокрий? Ми просто беремо парасольку.

Роздуті кодекси та нелогічні правила — це тепер просто погода. У майбутньому, коли ми освоїмося в новому світі, у нас буде шанс його змінити. Але зараз, на жаль — беремо парасольку і взуваємо ті самі закриті туфлі, про які я писав у попередній частині.

4. Хаос і відмова від «пасажирства». І, нарешті, головне. Страх неконтрольованої складності, ентропії та непередбачуваності. Відчуття того, що ми замкнені в поїзді, який летить у прірву, а в кабіні машиніста нікого немає.

Якщо ми внутрішньо погоджуємося з тим, що кабіна порожня, але продовжуємо вважати себе пасажирами — це робить ситуацію екзистенціально нестерпною. Пасажир абсолютно безпорадний. Його роль пасивна. Він нічого не вирішує і просто чекає на неминучий удар, вчепившись у підлокітники.

Але що, як помилка криється в самій ідеї нашого «пасажирства»? Ми звикли думати про цивілізацію як про транспортний засіб, який якщо не прямо спроєктований, то принаймні — керований розумними і дорослими «машиністами». Погляньмо на це інакше. Наша планета просто зараз несеться в крижаній, смертельно ворожій порожнечі космосу зі швидкістю понад сто тисяч кілометрів на годину. У Землі немає ні керма, ні гальм, ні кабіни управління. Ніде не сидять дорослі, які обирають маршрут і гарантують безпеку.

Але ми ж не прокидаємося щоранку в холодному поті від цього факту? Чому?

Потому що ми не вважаємо себе «пасажирами» Землі. Ми не чекаємо, що нею хтось має керувати. Ми сприймаємо її як наше середовище існування. Наш дім.

Сучасний, переускладнений світ, що збиває з пантелику, більше не є механізмом. Він став (або завжди був) нашою новою природою, середовищем існування. Домом. Системи цього дому настільки складні, що перетворилися на стихію — таку ж непередбачувану, як океан чи космос.

Щойно ми відмовляємося від ролі «пасажирів», ми перестаємо чекати, що хтось повернеться за пульт управління. Ми стаємо тими, ким людство було завжди протягом своєї історії — мешканцями складного середовища.

А мешканець (нехай навіть доісторичний мисливець), на відміну від пасажира, має суб’єктність. Він волею-неволею вивчає клімат, будує укриття, прокладає нові стежки, домовляється з сусідами та плекає свій сад (або, у випадку мисливця — йде своєю стежкою).

Нам не потрібен машиніст, щоб жити на цій планеті. Скажу більше — якби такий машиніст існував, це було б набагато страшнішим і тривожнішим фактом, ніж складність нашого новоявленого «лісу».

Мати-тьма не згустилася навколо нас раптово. Вона була й раніше, просто ми дивилися тільки туди, куди був спрямований прожектор нашого локомотива. А зараз виявилося, що навколо рейкового шляху є ще й ліс з усіма його небезпеками та скарбами.