Матір-тьма… і море запитань

Якщо я зумію дописати й опублікувати цей текст, то це буде, мабуть, найважливіший текст із усіх, що я коли-небудь писав.

А ніщо ж не віщувало. Я всього лише вирішив запитати у ШІ, як змінилися норми й ідеали в американському кінематографі впродовж останньої чверті століття, і якраз уточнював, як фільми підсумовують певне загальне враження від сучасного світу.

І раптом отримав від машини дико очевидну, але чомусь досі невидиму для мене відповідь.

Про те, що наш час якось непомітно перетворився на епоху розчиненого в усьому страху. Навіть, напевно, не страху (який має причину), а якоїсь зашкальної тривожності, очікування неприємностей, жахів, катастроф. На відміну від справжнього страху, у цього почуття немає власного обличчя, воно ніби розчинене просто в самій тканині навколишньої дійсності.

Ця наче проста думка мене зовсім приголомшила: як же так, це ж справді очевидно, чому я не розумів і не визнавав цього раніше?

Ну, останні чотири роки зрозуміло — триває війна, страх ллється з усіх щілин і розплескується по всьому навколишньому простору. До того ще пара років ковіду, які теж замаскували своїм концентрованим страхом раптової хвороби та смерті оцей загальний дифузний страх.

А до того що?

А до того, ймовірно, я просто вважав, що це моя особиста особливість. Я відверто боязкий, і мені здавалося, що ці похмурі передчуття чогось темного й прихованого — просто дурна гра розхитаних нервів.

Схоже, що ні, це не я і не ви. Це ми.

У будь-якій стрічці новин або аналітичній колонці ми читаємо про те, що відбувається (або нам пророкують) — голод, руїну, темряву й загибель первістків. Ні, серйозно, для нашого часу вигадали навіть спеціальний термін — «полікриза» (або «пермакриза»). Кліматична криза, геополітична криза, міграційна криза, пандемічна криза — варто послабшати одній, як на сцені просто з’являється наступна, і так по колу.

Але, можливо, річ не в самих кризах, а саме в тому, що вони разом перебувають у полі нашої уваги? І якщо якось спритно від них відвернутися, то можна прожити своє життя у блаженному невіданні?

Для цього є кілька простих, ясних і абсолютно неправильних відповідей:

  1. «Це просто ти». Найлегше визнати оце відчуття тривоги й постійної втоми особистою проблемою. Своєю (як у моєму випадку) або навпаки — чужою, якщо витіснення працює активніше. «Це твій невроз! Ти намагаєшся затягнути благополучного мене у свій неблагополучний світ!»

  2. «У світі об’єктивно багато проблем». Ну звісно, у світі величезна кількість проблем. Завжди була і завжди буде. Але самі по собі — це саме проблеми, їх можна визначити, спробувати зрозуміти і, можливо, розв’язати. Проте розчинений у дійсності страх не походить від конкретної проблеми, він пронизує все навколо. Він зовні й усередині нас.

  3. «Подивися навколо: світить сонце, співають пташки — навіщо ти розповідаєш мені про темну пелену?» — це правда. Але це, на жаль, не вся правда. У світі відбувається досить багато всього, крім сонечка й пташок.

Але що, як проблема загальної тривоги й тривожності не надумана і не персональна? Чи не варто придивитися до цього стану суспільства уважніше і зрозуміти, куди це все нас веде?

Далі буде…