Гараж марнославства

Мабуть, у тисячний раз задумався, що мені робити (і чи робити взагалі) з особистим сайтом.

Свого часу я там акуратно викладав усі свої тексти, ба більше, навіть форматував їх належним чином, розмічаючи списки та виноски.

Але десь, мабуть, уже з півтора року тому покинув цю справу. І ніяк не можу придумати, куди все це дівати. Викинути шкода, продовжувати в тому ж форматі — безглуздо.

Був би я якимось, не знаю, популярним письменником, дипломованим філософом чи, навпаки, високовченим математиком, мені, напевно, було б легше — свій сайт я б сприймав як робочий стіл із паперами. Або навпаки — як вітрину для демонстрації професійних успіхів.

Але я, на жаль, дуже добре розумію, що особистий сайт для мене ніяк не робочий стіл і не вітрина. Найбільш влучною аналогією (для того періоду, коли я ним ще активно займався) була радше вічно стояча в гаражі «копійка» або «пятьора», яку власник любовно називає «ластівкою», полірує і змащує кожну вільну хвилину.

Приблизно той самий рівень витрат при абсолютно нульовому вихлопі та осмисленості. Ну не ходять зараз люди читати тексти невідомо кого на невідомо чий сайт. У сучасній мережі величезний відсоток трафіку припадає на платформи, а з активним використанням ШІ для роботи з текстами всі ці потуги самому щось писати й викладати перестає виглядати навіть поліруванням «ластівки».

У мене, як і раніше, немає відповіді.