Чорнозем минулого

У мене серйозні побоювання щодо того, що я планую зробити. Моє есе «Мать-тьма» вийшло доволі довгим, а я ще й наважуюся писати продовження?

З іншого боку — я цілком точно не пишу в порожнечу. На той текст відгукнулося чимало читачів, і я отримав як запитання, так і критику, а навіть, на мій подив, — подяки. Тож у мене є новий матеріал.

Одне з найчастіших і найслушніших заперечень щодо моєї стурбованості розлитою темрявою було таким — «це все вже було в минулому. Кожна епоха породжує свій Великий Страх, ми просто забули попередні».

Це правда. Навіть якщо взяти лише двадцяте століття — люди пережили кілька періодів розлитої в атмосфері депресії й втрати віри в себе та майбутнє: Велика депресія в США, міжвоєнний (і воєнний, до речі) час у Європі, страх ядерного завершення Холодної війни. Це те, що спадає на думку одразу.

З того, що згадується пізніше, але водночас торкнулося особисто мене (і, можливо, вас): пострадянська депресія 90-х. Про неї варто сказати окремо.

Швидке і непередбачене зникнення Радянського Союзу залишило більшу частину населення в глибочезній розгубленості й депресії. Уся картина дійсності, яка ще кілька років тому була єдино можливою, — розсипалася, наче картковий будиночок. Протягом кількох місяців зникли звичні інститути й бачення майбутнього.

Усе це не могло не викликати масової депресії. І воно її викликало.

Тільки, благаю, не пишіть мені в коментарях «у нашій родині нічого такого не було». Цілком вірю, що так і було, але це не доводить рівнісінько нічого. Масова депресія й параліч ухвалення рішень у той момент були не те що видимі — а відчутні навіть без виходу на вулицю. Крізь стіни й підлогу хрущовки.

Переважна більшість радянського населення були в буквальному сенсі скинуті зі своїх життєвих траєкторій і опинилися приголомшеними необхідністю шукати нове майбутнє. Це й породило той самий великий страх і депресію 90-х, які багато хто з нас пам’ятає. А хтось — ні, бо витіснення неприємного є стандартною поведінкою нашої свідомості.

А ось тепер буде важливе.

Ви пам’ятаєте, як відбувся вихід суспільства з цього стану? За рахунок чого?

Це сталося вже на початку нового століття. І причина, на мою думку, була цілком поколіннєвою — у доросле життя увійшли люди, для яких радянське життя вже не було альфою і омегою.

Те, що для їхніх батьків було крахом норми, поворотом життя, — для дітей кінця 80-х і початку 90-х стало, власне, самим цим життям. Вони стали дорослими у світі, який пройшов крізь кризу, і сприйняли нову норму як належне.

І в мене є враження, що навколишня розлита темрява, хаос і депресія — того самого кореня, що й пострадянська моральна катастрофа. Тільки крах прийшов не через банкрутство політичної системи, а стався полікриза (ну от, я й вимовив це гидке слово).

І не виключено, що й цього разу рятувати нас від паралічу й депресії будуть ті, для кого все, що сталося, — просто даність, з якою вони виросли і яку вони не сприймають у форматі кризи та катастрофи.

Тут прискіпливий читач, звісно, спитає — «ти ж у “Матері-темряві” давав поради щодо того, як змінити свою оптику на цю саму розлиту тривогу, а тут виявляється, що жодного порятунку немає, а розв’язувати ці проблеми будуть теперішні діти?».

Продовження (і відповідь на це запитання) — далі…