Чорнозем і соснове насіння

Ну нарешті мені поставили давно очікуване запитання — навіщо я пишу саме те, що пишу, і чому це я вивів за межі своїх лонгрідів війну, яка триває і яка важливіша за всі ці мудрування.

На щастя, рівно 80 років тому Віктор Франкл придумав і описав у своїй класичній книжці мою майбутню відповідь. Після концтабору він вивів для себе практичний метод залишатися живим і дієвим — поставити між подією (майже завжди моторошною — концтабір же) та реакцією на неї момент усвідомлення і вибору цієї реакції.

Я намагаюся ось цими лонгрідами робити те саме. Я, звісно, не можу перестати думати про те, що навколо триває війна. Але якщо внаслідок цього я писатиму ТІЛЬКИ про війну — це означатиме, що вона заполонила все моє життя і не залишила мені жодної свободи вибору.

Саме тому я пишу ці тексти на абстрактні теми: про те, що зміни у світі не ілюзорні, а тривога, яку ми відчуваємо, має під собою підґрунтя. Проте я не хочу бути рекламним агентом цієї тривоги, доводячи, що вона — обов’язковий і необхідний атрибут сучасного життя.

Великі (і тривожні) події у світі — це не гра нашого розуму. Побоювання і навіть тривожна реакція на них цілком нормальні. Але ось наша поведінка і подальше ставлення до ситуації не можуть бути бездумною панічною реакцією.

І я зараз уже не кажу про наші особисті відчуття від того, що відбувається. Згаданий на початку Віктор Франкл говорив про наш особистий вибір і наші ж реакції. Це, безперечно, важливо, але я зараз про суспільні реакції на нове, про уявлення щодо майбутнього, які це саме майбутнє і створюють.

Тут потрібен приклад. Візьмімо нинішню ситуацію зі штучним інтелектом (ШІ) — це чудовий приклад гострої реакції саме через стрімкість подій. Падіння народжуваності або кліматична криза, скажімо, сприймаються як набагато менш загрозливі просто через іншу швидкість розгортання подій.

Масова реакція на ШІ визначається зараз двома панічними векторами:

«Машини забирають у нас роботу!»
Цей класичний луддитський наратив чудово працює на коротких історичних дистанціях, і тому автоматично (каламбур) стає дуже популярним у ситуації суспільної паніки.

«Це майбутній Скайнет, він нас усіх уб’є!»
Тут ще простіше — суспільства, як і люди, мислять аналогіями. У масовій свідомості вже є красивий образ жорстокої машини, яка ставить собі за мету знищити людство. Суспільна свідомість використовує цей наратив, не вигадуючи нічого нового.

Не знаю, чи варто говорити про луддитів і неолуддитів — тут аргументи й контраргументи вже багаторазово «відіграні». Кажучи відверто, ми не знаємо, скільки роботи машини відберуть у людини цього разу. І як швидко люди створять навколо машин нові професії, що не існували доти. Побачимо.

До речі, ось вам новина з фронтів боротьби із засиллям ШІ — роботи в редакторів, перекладачів і особливо програмістів ПОБІЛЬШАЛО. Разом із підвищенням продуктивності різко підскочили вимоги до виробітку і швидкості закриття завдань.

Тепер до цікавішого для мене — казусу Скайнета. Ви ж розумієте, що вміст цього мему — взагалі не про розумні машини? Це просто перекладення прадавнього міфу про небезпечну гру із силами природи, про оживлення того, що не повинно бути живим: тут і Ґолем, і Просперо з Калібаном, і потвора Франкенштейна, і доволі часто — зомбі.

У новому прочитанні там, щоправда, не про оживлення як таке, а про наділення розумом — але суть міфу від цього анітрохи не змінюється. Спочатку йде засліплення власними можливостями, потім створення проклятого монстра, а відтак — повернення монстра по свого творця (чи творців).

І ця послідовність — зовсім не закон природи. Це мандрівний сюжет, повчальна історія, яку розповідають біля багаття, щоб показати молодшому поколінню межі, за які не можна прагнути. Дедал та Ікар, Гільгамеш, який жадає безсмертя.

Чи може красива казка обернутися похмурою правдою? Теоретично так, але жодної виразної причини, чому має реалізуватися саме цей сценарій, не існує. Просто хочу нагадати, що поруч із історіями про покарання за гординю та вихід за межі можливого «лежать» зовсім інші історії.

Наприклад, легенда про Пігмаліона, який створює статую, настільки довершену й вродливу, що закохується в неї та благає Афродіту оживити її. Богиня перетворює Галатею на живу жінку, і історія закінчується весіллям. Наявність у суспільній свідомості ще й такого варіанта розвитку подій не означає, звісно, що нам конче потрібно одружуватися зі штучним інтелектом (хоча після всього, що ми з ним робили, чесній людині варто про це замислитися).

На мій погляд, ситуація зі ШІ нагадує зовсім іншу відому казку — історію Піноккіо. Як і в ній, нова істота спочатку виникає як іграшка, випадковий наслідок експериментів свого творця. До речі, ім’я «Піноккіо» прямо вказує на несерйозність персонажа — тосканським діалектом воно означає «соснова насінина».

Піноккіо зі ШІ об’єднує чимало спільного — наївність, любов до безкорисливої брехні та розуміння власної штучної природи. І якщо ви пам’ятаєте сюжет казки Коллоді (а не римейка Толстого), то знаєте, що, втрапляючи в різноманітні халепи й переживаючи різні пригоди, лялька все-таки змогла стати справжнім хлопчиком.

Мені хочеться вірити, що в долі ШІ людство зможе зіграти роль, умовно кажучи, доброго тесляра Джеппетто. Він упродовж усієї історії намагається дати ляльці освіту і залишається терплячим до всіх витівок та обманів Піноккіо.

Можливо, саме необхідність піклуватися про когось, окрім самих себе, і допоможе людству розв’язати вузли полікризи. У кожному разі, саме це відрізняє справді дорослих людей від тих, хто виріс, але залишився інфантильним.