Бути й здаватися

Історію, на жаль, рухають не стільки об’єктивні сили, скільки колективні уявлення про себе та про інших.

Приклад: до Другої Cвітової європейські євреї в масовій свідомості (і нерідко у власному самосприйнятті) сприймалися як:

  • політично пасивні
  • орієнтовані на виживання й адаптацію, а не на опір
  • нездатні до опору агресії

Ці уявлення в результаті коштували єврейському народові надзвичайно дорого, але саме вони визначили тоді і поведінку жертв, і розрахунки катів.

Але вже через покоління ті, хто вижив і виїхав до Ізраїлю, та їхні діти реагують на агресію та загрозу знищення зовсім інакше. Ідея покірності обставинам — зникає як суспільно допустима модель поведінки.

І начебто люди ті самі, культура приблизно та сама, а ось відповідь на виклики зовсім інша. Травматично й назавжди змінилися уявлення про себе та про світ.

Якщо уявити, що сукупний досвід і нинішні уявлення російського керівництва кінця 2025 року перенеслися в часі назад, в кінець 2021-го, то вибір об’єкта для вторгнення, ймовірно, був би зовсім іншим.

Адже зараз у «колективного путіна» вже є тверде, емпірично підтверджене розуміння:

Україна й українці — це важка й незручна для агресії країна, що вміє боляче вдарити у відповідь нападнику. Ставка на початковий шок і терор — не спрацювала.

З таким знанням повномасштабне вторгнення виглядало б надзвичайно невигідним і небезпечним, навіть з урахуванням усієї імперської самовпевненості.

З цього випливає дуже неприємний висновок — проблема не лише в намірах агресора, а й, на жаль, у тому образі, який проєктує жертва. Україна дуже довго проєктувала назовні що завгодно, тільки не агресивність і не завзятість у відстоюванні своїх інтересів.

Тут є небезпека скотитися в такий улюблений російськими лоялістами віктимблеймінг, але, на мою думку — варто розрізняти мораль і стратегію.

З погляду моралі — відповідальність за агресію лежить на агресорові (це безперечно для кожного, хто не є посіпакою агресора).

А ось стратегія безпеки передбачає, що ігнорувати те, як тебе сприймають потенційні вбивці й ґвалтівники — це вже не мораль, а питання виживання.

І я змушений визнати те, що ми схаменулися лише після того, як ворог не просто загрожував і грав м’язами — а прямо напав і анексував частину країни.

До речі, якщо продовжити уявний експеримент із перенесенням диктаторської свідомості в 2021-й, то зараз уявлення російської влади про:

Країну без боєздатної армії, демілітаризовану морально, звиклу вирішувати все через процедури, а не силу, не готову платити ціну за опір агресії…

…відповідають вже не Україні, а ЄС і європейським країнам НАТО.

Тобто колективний диктатор, повернувшись назад у 2021-й, найімовірніше, напав би не на Україну, а на Європу, що являє, на його сьогоднішню думку — легку здобич.

І не тому, що Європа слабша об’єктивно, а через свій образ безконфліктної «пенсіонерської» території, з якого вона досі все ніяк не вийде.

Виходить, що в історії не просто марно, а відверто небезпечно ставити крапку й заявляти, що все, що з тобою могло статися — вже сталося, і попереду лише спокійна старість.

Покірними й безпечними можна бути, лише маючи можливість дуже швидко стати небезпечними й непокірними.