1965, контраргументи

Що тут скажеш, з двох цілком різних країв політичного та національного спектра мені надійшло два схожі заперечення на мій пост про радянську економіку і причеплені до неї титанові гирі.

Обидва вони використовували схожі аргументи — що радянська система була настільки проблемною, що для того, аби відчувати труднощі, їй не потрібні були ще якісь причини.

Я готовий погодитися з цією ідеєю, але, на жаль, обсяг обтяження ВПК, у який радянська влада вклалася, був занадто великим, щоб просто винести його за дужки й забути.

Радянський Союз поклав собі «бути не гіршим за Америку» у плані ядерної тріади, не маючи, звісно, американської економіки. Це помилка не в економіці як такій, це управлінська та політична катастрофа, розмазана на весь післявоєнний час існування СРСР.

При цьому, до речі, у світі існували інші концепції ядерного щита, що не потребували копіювання американських, вкрай дорогих підходів.

Британський, скажімо, СРСР був недоступний зі зрозумілих причин — там використовуються американські ракети (при тому, що заряди й підводні човни свої). Але ось французький, де обрана була доктрина «розумної достатності», — могли б спробувати реалізувати. Тим паче що початкові умови в післявоєнному СРСР чимось нагадували французькі.

Наприклад, одним із перших кроків до переходу на політику ядерного стримування у Франції було радикальне урізання величезних колоніальних сил. Хрущов же наприкінці 50-х зробив дуже схожий крок, зменшивши розмір радянської армії з жахливих шести мільйонів до напівжахливих трьох.

Але далі замість компактних та ефективних сил ядерного стримування СРСР реалізував страшенно дорогу програму будівництва сотень ядерних шахт, де стояли циклопічні ракети, здатні нести безліч ядерних блоків.

І ні, це була не окрема помилка. Радянський ВПК був налаштований на реалізацію саме таких мегапроєктів. Надважких атомних підводних човнів серії «Акула» було випущено всього 6 штук, але кожна з них мала вартість, що відповідала зведенню стотисячного міста з нуля (і подальшому його ж утриманню). Їх неможливо було поставити на потік (інакше це б, безперечно, зробили) через те, що для кожної з них доводилося вирішувати гігантські завдання обслуговування та ремонту.

Про 60-тисячну армаду танків, яку залишив по собі Радянський Союз, я навіть говорити не хочу. Цей пам’ятник радянській неефективності встиг знайти собі застосування на полях нашої пострадянської війни.