1965-й, продовження

У всіх наявних у розпорядженні радянської поствоенній економіці ресурсів була одна спільна проблема — вони були обмежені й одноразові.

Просто погляньте ще на список у минулому дописі:

  • Демобілізація армії воєнного часу відбувається, зрозуміло, один раз.
  • Прихід у країну трофейних цінностей — одноразовий.
  • Німецькі полонені працювали на радянську економіку довго, але врешті-решт були звільнені й, за дуже рідкісними винятками, поїхали.
  • Можливо, ще варто було б вважати одним із факторів тодішнього зростання економіки скасування репресій і масове звільнення політв’язнів, але й це теж було явищем одноразовим.

Ці ресурси виступили в ролі, умовно кажучи, потужних ракетних прискорювачів, що розігнали незграбну систему з плановою економікою та комуністичною партією до солідної швидкості. А далі паливо вигоріло, і летіти потрібно було вже на внутрішніх ресурсах.

До початку 60-х років повоєнний імпульс явно почав вичерпуватися, і радянське керівництво стало шукати його замінник. Ним у середині 60-х стали косигінські реформи, тобто спроби трохи відкрутити планові гайки, увімкнувши якісь ринкові механізми бодай на рівні держпідприємств і галузей.

Але чому радянська система так швидко, буквально протягом десятка років, втратила свій імпульс?

Відповідь, на мій погляд, проста — вона рухалася вперед із дедалі більшим обтяженням. Десь на початку 50-х, тобто в період ще дуже бадьорого повоєнного зростання, радянське керівництво вирішило створювати повноцінну ядерну тріаду і приступило до створення найдорожчої її частини — стратегічних ракетних військ.

Створення з нуля нової зброї — вже вельми дороге завдання. Але коли потрібно розробити та впровадити новий рід військ, причому високотехнологічний, секретний, що вимагає першокласних матеріалів і фахівців… Просто перерахую — інститути по всій країні, полігони, ракетні шахти з військовими містечками навколо, аеродроми, верфі підводних човнів. Дорого, дуже і дуже дорого.

Тож тяга економічних «ракетних прискорювачів» стала багато в чому компенсуватися економічною вагою цілком реальних ракет-носіїв і ядерних зарядів.

Причому логіка гонки озброєнь у поєднанні з плановою економікою дала вражаючий ефект — замість ситуації «все, ми створили ядерний щит», гігантські підприємства ВПК продовжували працювати й перевиконувати плани.

Там, де у звичайній ситуації слідом за початковими інвестиціями йде зменшення витрат до операційних витрат — у радянській економіці витрати спочатку майже не впали, а потім ще й зросли. У фіналі Союзу кожен п’ятий карбованець в економіці був військовим. Щонайменше.

Тому вся махіна радянської економіки слідом за появою важкої і дорогої РВСП (1959-й) різко загальмувала. Минув буквально десяток років, і зменшилися інвестиції в нові невійськові виробництва, просіло сільське господарство, зменшилася навіть тривалість життя (що абсолютно дико для сучасної країни в мирний і непандемічний час).

Радянську економіку врятувала світова нафтова криза — ціни на нафту-матінку, що різко зросли, дозволили якось звести баланс і почати закуповувати зерно в Аргентині. Без цього в радянську країну повернувся б голод-батюшка, начебто вигнаний назавжди в 1947-му.

Але навіть за допомогою нафти радянська економіка під тягарем ВПК кренилася на бік, і її падіння було просто питанням часу. Останні великі інвестиції в будівництво та виробництво відбулися в Союзі знаєте коли? 50 років тому, в 1975-му. Далі був уже захід Сонця в ручному режимі.