Кейс луценка с запитом про бронювання і реакціями установ на цей запит демонструє повну відірваність державнизх установ від загальної реальності. Вони цілком живуть в своєму особливому вимірі. В такому, де людина с запитами про їх роботу йде нафіг.

Діяльність установ давно перейшла в площ ину підготовки (коректних, а можно і так) відповідей, головне щоб в установлені терміни. Розв’язанні реальних проблем, давно не те що вони насправді роблять. Контроль та відповідальність - ефімерні.

І ця фігня пронизує будь які державні інституції.

Бригад тримає в штаті купу “палочників” регулярно відправляючи їх на бзвп в п’ятий-сьомий раз. Половина з них постійно знаходяться у “відсутності”, госпіталізація/влк, відпуска для лікування і знову по колу. Зверху спускають телеги щоб відправляли людей на навчання, вони їдуть і черезз пару днів, тиждень/два їх повертають з формулюванням (не пройшов відбір, або контрольний зріз), і теж по колу.

Ці “персонажі” ніколи не досягнуть боєготовності, вони не про це, але їх наявність довзоляє відправляти нагору можорні звіти про те що “робота триває”, потужність потужна, тигри рвуться в бій.

З одного боку, немажна сказати що це прямо “злочинний намір” розвести державу на грощі (бо вся ця карусель не повітрям оплачується), а з іншого боку, це і є одна з форм саботажу.

Система пронизана страхом “подивитися вгору”. Немає реального запита на те, щоб знати реальний стан речей. Щоб знаючи про справжню реальність, про те наскільки все не добре, прийняти це і почати пошук рішень проблем саме з цієї точки, точки приянятої реальності.

Це модель тих, для кого уникнути відповідальності і є головною метою діяльності. Будь який плюс що отримує суспільство є побочкою.