Питання розбудови сильний інституцій стає своєрідною мета-ідеологією українських політичних обговорень майже будь-якого значимого пройобу будь кого з політичних топів, чи якоїсь критичної ситуації.

Велика кількість цих обговорень зазвичай повʼязана з темою масових протестів, коли люди вчергове питають «а чи не можна якось політичні проблеми вирішувати нагорі так щоб це не породжувало потім потреби стояти з картонками і розбиратись з цією темою на протестах».

Проблема низькоінституалізованих політичних систем якраз у тому, що в них ПРАВИЛА і ОРІЄНТИРИ залишаються РІЗНИМИ всередині однієї і тієї ж системи. І буквально кажучи засоби для політичної участі є (їх забезпечує демократія, правом на протест, на висловлення позиції і тд), а «єдиного знаменника у суспільстві» немає. Тому протести капсулюються і часто не досягають поставленої мети. Більше того: вони є зазвичай непартійними, а отже - такими ж низькоінституалізованими як і сама державна система. Досягти успіху їм важко, позаяк у них відсутня реальна політична організація, а «виходимо усі проти свавілля» - ще не стратегія, яка здатна забезпечити масову участь і розвиток протесту вдовгу. Тим самим - протести є лише частковим стопкраном від найгіршого і найменш популярного, бо проти «не дуже зрозумілого кожному пересічному громадянину явища» вони не здатні запропонувати нічого, що потрібно аби проникнути в голову більшості громадян. Для «готових до швидкого протесту політичних активістів стабільно невдоволених системою» вигадувати щось дуже тяжке не треба - там є тредс. Перетворити це на засіб «мобілізації широких верств» - справа що потребує надзадачі і високого ступеню політичної організації.

Логіка у інституційній темі є. Але вона складна, потребує напрочуд важкої роботи з джерелами і направду дуже заметодологізована різними школами політичної і економічної науки. Тобто загалом мейнстрімно авторитетно вам ніхто не дасть вичерпної відповіді про оптимальний шлях побудови сильних інституцій, бо кожен із доступних є обʼєктом академічної критики з боку інших течій. Тобто з інституціями теж «ніхто не знає як правильно», точніше - усі знають як правильно, і від цієї одночасної правильності консенсус так і не складається ні в науці, ні в політиці.

Як правило говорячи про сильні інституції найчастіше в українському вимірі говорять про два аспекти: стабільне, кваліфіковане і політично нейтральне державне управління, а також чесний і політично нейтральний суд. Політично нейтральне державне управління є необхідним елементом сильної інституалізації. Втім, політично нейтральне державне управління критично залежить від того що парламент його просто викине за шкірку і призначить «народних міністрів» з їх «народними ідеями з фейсбуку». Політично незалежний суд теж є необхідним елементом інституалізованої системи. Біда в тому, що це теж не барон Мюнхгаузен який сам себе може витягнути за волосся з болота.

А отже виникає питання - де той «священний клей», який робить з напівінституційних феноменів частково професійного уряду, частково активного частково пасивного суспільства і розвалених по різні боки дискурсу медіа щось більш-менш стабільно функціонуюче, а отже СПРОМОЖНЕ ДО ІНСТИТУАЛІЗАЦІЇ? Питання на десять балів і відповідь не дуже бажана для багатьох.

Відповідь - це сильна політика на рівні партій: або в країні є сильні і що головне ВІДТВОРЮВАНІ партійні організми, або це партії одного-двох електоральних циклів заточені на персоналію глави партії як ключову спільну рамку. Перше СТВОРЮЄ інституційність для інших гравців теж (бо такими гравцями якраз «пишуться правила» не тільки для себе при владі, але і для себе «на майбутній час перебування в опозиції»). Друге не створює ніхуя окрім чергового «арештуй попередника, бо в Фейсбуці цього просять». І взагалі хороша партія це певним чином бюрократизований і автономний від простого запиту суспільства субʼєкт: бо народ зазвичай є джерелом бажань про швидку розправу, яскравого дядька у владі, «сєрдобольні промови», а не про «хитрожопі довгострокові рішення».