Поточні протести змушують повертатися до ще однієї цікавої теми, а саме ролі і місця Головнокомандувача ЗСУ в системі управління такої війни, яку ведемо. Це не про прізвища, а саме про роль і додану вартість.

Закон про національну безпеку (червень 2018, стаття 16 пункт 3) говорить наступне:

“Головнокомандувач Збройних Сил України відповідає за готовність до виконання покладених завдань і за безпосереднє військове керівництво та управління застосуванням Збройних Сил України, а також переданих в його підпорядкування сил і засобів інших складових сил оборони.

Опосередковано функціонал і завдання Головномандувача ЗСУ розкривається через функціонал Генерального штабу (на Начальника ГШ), який підпорядковується Головкому. Це стаття 16, пункт 4.

“Генеральний штаб Збройних Сил України є головним органом військового управління з планування оборони держави, стратегічного планування застосування Збройних Сил України та визначених сил і засобів інших складових сил оборони, координації і контролю за виконанням завдань у сфері оборони …

Генеральний штаб Збройних Сил України з урахуванням пропозицій Командувача об’єднаних сил здійснює планування, координацію та контроль за підготовкою всіх складових сил оборони з метою набуття ними необхідних об’єднаних спроможностей.

…

Начальник Генерального штабу Збройних Сил України підпорядковується Головнокомандувачу Збройних Сил України та відповідає за виконання завдань і функцій, покладених на Генеральний штаб Збройних Сил України, зокрема щодо визначення вимог до спроможностей сил оборони, потреб у ресурсах, необхідних для належного виконання завдань Збройними Силами України та іншими складовими сил оборони, стратегічного планування застосування та розвитку Збройних Сил України, їх технічного оснащення, підготовки та всебічного забезпечення”.

Це все теорія, визначена законом.

Як було на практиці під час війни? Валерій Залужний і Олександр Сирський обрали дві різні моделі виконання ролі Головкокомандувача.

Валерій Залужний намагався (чи був змушений) займатися більше стратегічним управлінням, тобто забезпечення генерування комплекту сил і долученість до розробки/схвалення планів застосування сил на кампанії по напрямкам. Військами безпосередньо у 2023 році керували 2 командувачі ОСУВ: ОСУВ Хортиця (Сирський) - східна Україна, та ОСУВ Таврія (Тарнавський) - від Авдіївки до околиць Запоріжжя. Звичайно, і тут були нюанси. Оскільки Сирський, як командувач ОСУВ Хортиця, напряму взаємодіяв із президентом і був доволі автономним, і, як наслідок, влітку 2023 року Україна мала 2 наступи - наступ Сирського (околиці Бахмута) і наступ Залужного (Таврійська наступальна операція), про що чітко писали ЗМІ. Плюс однією із претензій до Залужного була надмірна відстороненість від фронту, тобто те, що не так багато було візитів на фронт і спроб розібратися в ситуації на місці.

Коли на ГК зайшов Олександр Сирський, то ситуація змінилася на 180 градусів. Стратегічним управлінням у нас займається тепер Начальник Генерального штабу. А от ГК здійснює “безпосереднє військове керівництво та управління застосуванням Збройних Сил України” та як розуміє, тобто постійна присутність на фронті (КП різних рівнів аж до окремих бригад). Формально наче все відповідає Закону про нацбезпеку, але виходить по факту той самий мікроменеджмент коли ГК опустається не лише на оперативний рівень (що він може робити час від часу), але і на тактичний рівень, що геть не його парафія. Чому так, то окрема тема, яка повязана із проблемами управління інших рівнів, і, в тому числі, браком кадрів.

Перед висновком варто ще глянути на досвід інших країн.

Як США до прикладу? Там все чітко направду - керівник ОКНШ і командувачі видів військ відповідальні за підготовку і стратегічне управління. А от управління військами на ТВД в разі чого буде здійснюватися командувачем регіонального командування, так, як в 1990-91 чи 2003 роках діями проти Іраку керував командувач Центрального командування і керівник ОКНШ не має жодного впливу на управління військами безпосередньо.