Передруківка з ФБ

У березні 1782 року Бенджамін Франклін, зачинившись у своїй приватній друкарні у передмісті Парижа Пассі, випустив у світ повністю фальшивий номер газети Supplement to the Boston Independent Chronicle. Він власноруч склав та надрукував моторошні «свідчення очевидців» про вісім сотень американських скальпів, знятих індіанцями сенека та відправлених у мішках як подарунок британському королю Георгу III. Метою цієї містифікації було не розважити французьких аристократів, а зруйнувати моральний дух британських парламентарів і спровокувати політичну кризу в Лондоні.

Через двісті тридцять вісім років, у червні 2020 року, під час вуличних протестів у Вашингтоні, мережа Twitter раптово вибухнула хештегом #DCBlackout. Тисячі анонімних акаунтів одночасно переконували публіку, що уряд США повністю відключив у столиці стільниковий зв’язок та електрику, а вже за кілька годин з’явилася друга хвиля фальшивих дописів із хештегом #DCSafe, сконструйована настільки професійно, щоб навіть реальні спростування журналістів сприймалися збентеженим натовпом як урядова змова та приховування злочину. Між цими двома актами пролягає чверть тисячоліття, проте їхня анатомія тотожна.
Інформаційна війна не потребує вибухівки. Це стратегія перетворення реальності на спектральні знаки, де плутанина та хаос стають зброєю, прогнозованою ще Карлом фон Клаузевіцем у його трактаті 1832 року «Про війну» під назвою «туман війни». Життя відступає перед масками.

Антропологія масового обману спирається на жорсткі математичні моделі епістемічних мереж та людського конформізму. У 1992 році економісти з Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі Сушил Біхчандані, Девід Гіршлейфер та Іво Велч математично описали феномен «інформаційного каскаду», за якого цілком раціональні індивіди повністю ігнорують власні приватні спостереження заради повторення чужих помилок. У їхній базовій моделі з п’ятдесяти біржових гравців сорок вісім мали надійні закриті дані на користь купівлі акцій Nissan, проте якщо перші двоє учасників публічно купували акції General Motors, усі наступні біржовики робили висновок, що перші володіли якимось вищим знанням, і починали масово скуповувати папери General Motors. Кайлін О’Коннор та Джеймс Оуен Везерелл показують, що тривале збереження хибних уявлень у суспільстві — подібне до середньовічної віри в існування «скіфського баранця» (Agnus Scythicus), рослини, яка нібито родить живих ягнят, — пояснюється не неуцтвом, а суто соціальною архітектурою зв’язків. Якщо хибна віра не тягне за собою негайного біологічного покарання, прагнення до конформізму всередині замкненого кластера повністю блокує поширення істини.

Соціально-психологічні експерименти Соломона Аша 1951 року показали потужність групового тиску, а мережеві топології у формі «зірки» чи «колеса» підсилюють цей ефект через центральні вузли впливу. Трагічним прикладом такої мережевої деструкції стала сомалійська громада в штаті Міннесота. У 2010–2011 роках активісти проти вакцинації на чолі з дискредитованим лікарем Ендрю Вейкфілдом розпочали цільову агітацію серед сомалійських батьків, поширюючи брошури про нібито високий ризик аутизму від вакцини MMR. Завдяки внутрішній згуртованості громади та прагненню відповідати груповій нормі рівень вакцинації сомалійських дітей впав з 92% у 2004 році до 42% у 2014 році, що призвело у 2017 році до найгіршого спалаху кору в Міннесоті за попередні три десятиліття.

Промислова пропаганда діє значно підступніше за відкриту агітацію, оскільки вона виступає під маскою безсторонньої науки та академічної врівноваженості. Класичний механізм цієї технології створила тютюнова індустрія США у середині XX століття. У грудні 1952 року журнал Reader’s Digest, який мав багатомільйонний тираж, випустив статтю «Рак за пачкою», навівши дані про десятикратне зростання смертності від раку легень між 1920 та 1948 роками. Зіткнувшись із падінням продажів і панікою на біржі, керівники чотирнадцяти тютюнових компаній у грудні 1953 року провели серію таємних зустрічей у нью-йоркському готелі Plaza з Джоном Гіллом, засновником пиар-агентства Hill & Knowlton. Вони створили Дослідницький комітет тютюнової промисловості (TIRC) і в січні 1954 року випустили «Відверту заяву до курців» у чотирьохсот американських газетах, применшуючи висновки випробувань Ернеста Віндера на мишах у лабораторії Слоана-Кеттерінга.

Справжня мета полягала не у спростуванні фактів, а у штучному продукуванні сумніву. Як зазначалося в конфіденційному меморандумі тютюнової компанії 1969 року: «Сумнів — це наш продукт, оскільки він є найкращим засобом боротьби з сукупністю фактів у свідомості громадськості». До 1986 року тютюнові корпорації витратили понад 130 мільйонів доларів на фінансування 2600 вибіркових наукових публікацій. Їхній бюлетень Tobacco and Health безперервно тиражував матеріали про зв’язок раку з азбестом чи вихлопними газами, цитував вирвані з контексту застереження британського епідеміолога Річарда Долла та висвітлював лише ті поодинокі експерименти, де пухлини у тварин не виникали. Метод «селективного поширення» та «упередженого виробництва» дозволяв маніпулювати рішеннями политиків, навіть не вигадуючи прямих фальшивок.

Цю ж стратегію у 1960-х роках застосувала цукрова промисловість для перекладання провини за серцево-судинні хвороби з цукру на жири, а також алкогольні лобісти для блокування легалізації марихуани.

Термін «пропаганда» («розповсюдження», «розширення» з латини) народився у 1622 році, коли папа Григорій XV заснував Sacra Congregatio de Propaganda Fide для поширення католицизму та дестабілізації протестантських регіонів Європи. Під час Першої світової війни урядовий Комітет громадської інформації США (CPI) під керівництвом Джорджа Кріла, який журналісти New York Times називали «Комітетом громадської дезінформації», розробив методи скидання листівок над німецькими траншеями. Ветеран CPI Едвард Бернейс у книгах Crystallizing Public Opinion (1923) та Propaganda (1928) поєднав психоаналіз свого дядька Зігмунда Фрейда з комерційною рекламою, проголосивши, що невидимний уряд маніпуляторів становить справжню правлячу силу демократичного суспільства.

У 1929 році на замовлення American Tobacco Company Бернейс провів акцію «Факели свободи», найнявши нью-йоркських дебютанток із списку Vogue для демонстративного куріння цигарок Lucky Strike під час великоднього параду на П’ятій авеню, що перетворило феміністичний імпульс на нікотинову залежність. У 1954 році Бернейс задіяв той самий інструментарій для повалення уряду Гватемали в інтересах United Fruit Company.

Засновником американської військової доктрини psyops став професор Університету Джонса Гопкінса Пол Лайнбарджер. Видавши у 1948 році підручник Psychological Warfare для Управління психологічної війни генерала Роберта Макклюра, Лайнбарджер паралельно писав науково-фантастичні романи під псевдонімом Кордвейнер Сміт. Він вчив, що найкраща «чорна пропаганда» не займається лобовою агітацією, а розкидає фальшиву валюту чи фальшиві посвідчення особи, стимулюючи цивільне населення самостійно конструювати міфи про наявність потужного підпілля.

Аналіз розкриває дезінформацію як руйнування самої форми повідомлення. Французький стратег Франсуа Жере визначає військову децепцію (la déception) як системний арсенал, що включає маскування, інтоксикацію, фальшиві цілі (les leurres) та принцип операційної інверсії. Ще Наполеон Бонапарт у 1802 році зауважив, що чотири ворожі газети завдають більше шкоди, ніж стотисячна армія. Соціолог Серж Чахотін, учень Івана Павлова та друг Герберта Веллса, у праці 1939 року Le viol des foules par la propagande politique детально розібрав психофізіологічне зґвалтування мас за допомогою рефлекторного впливу державних символів, за що його книга була негайно заблокована цензурою МЗС Франції та конфіскована гестапо. Томаш Їрса вводить поняття «дисформацій» — афективних операцій, які розривають, насичують або зміщують сприйняття.

Коли інформаційна війна звертається до переписування минулого, вона породжує псевдоісторію. Рональд Фрітце доводить, що псевдоісторики функціонують у замкненому «культовому середовищі» (cultic milieu), де давні спростовані концепції постійно реанімуються задля комерційної чи політичної вигоди. У 2002 році відставний підводник Ґевін Мензіс випустив книжку 1421: The Year China Discovered America, стверджуючи, що китайські адмірали Чжоу Мань та Хун Бао обігнули земну кулю та відкрили Америку за сімдесят років до Колумба. Завдяки агресивній PR-кампанії агентства Midas Public Relations та агента Луїджі Бономі, Мензіс організував скандальний виступ у Королівському географічному товаристві та отримав аванс у 500 000 фунтів від видавництва Bantam Press, хоча фахові історики та картографи розгромили його твердження як суцільну вигадку. Захарія Сітчин у книзі The 12th Planet (1976) довільно переклав шумерське слово din-gir як «чисті з палаючих ракет» замість значень «божество» чи «гострий предмет», створивши міф про прибульців-нефілімів з планети Нібіру.

Модель псевдоісторичних міфів активно використовувалася і в расових космогоніях: від преадамітської теорії Ісаака Ла Пейрера (1655), адаптованої білими супрематистами руху Christian Identity, до міфу про божевільного вченого Якуба, який 6600 років тому на острові Патмос шляхом селекції вивів білу расу, що лежить в основі вчення «Нації Ісламу».

Сучасна цифрова епоха перетворила маніпулятивні технології на алгоритмічну фабрику терору. Під час виборчої кампанії 2016 року в США російське «Агентство інтернет-досліджень» (IRA), очолюване Євгеном Пригожиним, витратило 100 000 доларів на таргетовану рекламу у Facebook, охопивши 126 мільйонів американських громадян через фальшиві спільноти на кшталт «LGBT United» чи «Don’t Shoot Us». Поєднуючи злами електронної пошти виборчих штабів через DCLeaks із мережею «замаскованих еліт», оперативники IRA та компанія Cambridge Analytica Стіва Беннона й Крістофера Вайлі витягували психографічні профілі мільйонів користувачів для скерування агресивного контенту. Конспірологічна теорія #Pizzagate у 2016 році призвела до того, що озброєний Едгар Велч увірвався до вашингтонської піцерії Comet Ping Pong, переконаний, що рятує дітей з підпільного притулку педофілів. Дітей там, звісно, не виявилося. У піцерії не було навіть підвалу, у якому їх, за повідомленнями у соцмережах, мали б тримати.

Дослідник Алекс Стамос із Стенфордської інтернет-обсерваторії зазначає, що головну деструктивну роль у поширенні цифрового хаосу відіграють «суперпоширювачі» — менше двох десятків ключових акаунтів у мережі Twitter, чиї дописи створюють аномальні спалахи дезінформації.

Спроба осмислити інформаційну війну вимагає відмови від ілюзії про існування саморегульованого «ринку ідей». Ще у 1919 році суддя Верховного суду США Олівер Венделл Холмс у своїй окремій думці у справі Abrams v. United States сформулював концепцію вільного обміну думками як найкращого тесту на істину. Проте в умовах асиметричного фінансування, алгоритмічного підсилення та промислового виробництва сумніву цей «ринок» виявляється небезпечною фікцією.

Людина, засліплена дезінформацією, як влучно зауважував Пол Лайнбарджер, втрачає здатність бачити факти і шукає приховані змови в усьому. Маршалл Маклюен у 1964 році у праці Understanding Media підкреслював, що інформаційна війна є битвою образів та концептів, вплив якої є значно глибшим за традиційні гарячі конфлікти. Законодавчі ініціативи, такі як німецький закон про забезпечення дотримання мережевих норм (NetzDG) 2017 року чи створення спеціальної оперативної групи ЄС East StratCom у 2015 році, є лише окремими (та не надто вдалими) спробами встановити лінії оборони в безперервній війні за людський мозок.
—
Newitz, Annalee (2024), Stories Are Weapons: Psychological Warfare and the American Mind.
Jirsa, Tomáš (2021), Disformations: Affects, Media, Literature.
O’Connor, Cailin, Weatherall, James Owen (2019), The Misinformation Age: How False Beliefs Spread.
Géré, François (2011), Dictionnaire de la désinformation.
Fritze, Ronald H. (2009), Invented Knowledge: False History, Fake Science and Pseudo-Religions.