Пише Дмитро Галко:

Ви маєте це знати: саме Лукашенко був першим чекістським кандидатом на роль імперського реставратора на пострадянському просторі.

І він став ним за шість років до Путіна.

Ніде більше ви цього не прочитаєте. Це абсолютно нове політологічне знання. Засноване на твердих фактах. Яке докорінно має змінити погляд на постать Лукашенка та його роль у всьому тому, що сьогодні відбувається.

Про Лукашенка існувало два стійких міфи, які не мають нічого спільного з реальністю.

Міф перший: “Випадковий президент”

Згідно з ним, цього колгоспного дурника винесло на вершину політичної піраміди внаслідок безглуздого збігу обставин та наївності виборців. Це начебто був популіст-одинак, який став президентом завдяки шаленому везінню, попри відсутність підтримки з боку еліт чи будь-якої структурованої сили. Самотужки, без копійки грошей і зв’язків. Одне слово, країна послизнулася на банановій шкірці історії.

Міф другий: “Бульбяний де Голль”

Згідно з ним, Лукашенко, може, не дуже приємний тип, але він надійно тримає паркан, поки Путін навколо шастає з бензопилою. Майже як старий дачник, який свариться з усіма сусідами, зате вночі першим вискакує з лопатою, якщо по вулиці лізуть чужі. “По суті, добрий мужик”. Такий собі великий державник у гумових чоботях.

Насправді він не був ані “випадковим президентом”, ані державником.

Субміфом, тобто допоміжною сюжетною конструкцією першого міфу, було те, що влітку 1994 року в Білорусі пройшли чесні та вільні вибори.

Ні, чесних президентських виборів у Білорусі теж насправді ніколи не було.

А не було їх тому, що на одного з кандидатів працював апарат КДБ. І цим кандидатом не був тогочасний голова держави В’ячеслав Кебіч. Ним був Алєксандр Лукашенко.

Інформація про це є у доступних джерелах, а саме в книзі Алєксандра Федути “Лукашенко. Политическая биография”. Але їй присвячено так мало місця, і згадується це настільки мимохідь, ніби йдеться про дрібну технічну деталь, а не про фактичний демонтаж міфу про “перші демократичні вибори”. Тому цей фрагмент десятиліттями існував у режимі політичної невидимості.

Я не хочу зараз розбирати мотиви автора, який сам був частиною цієї історії й залишив цей факт у якомусь дивному напівсвітлі. Не виключено, що він і сам тоді не до кінця розумів, у чому бере участь.

Головне, що автор озвучив факт безпосередньої роботи на штаб його кандидата Валерія Кеза – першого заступника голови КДБ Республіки Білорусь з контррозвідувальної діяльності.

Це було абсолютно неможливо без відома тогочасного шефа КДБ – Геннадія Лавицького.

Що підтверджується організацією зустрічи кандидата Лукашенка з керівним складом КДБ у розпалі передвиборчої кампанії – геть немислима річ для будь-кого з інших кандидатів.

Лукашенко тоді пообіцяв гебешникам, що вони при ньому стануть “хребтом влади”. Не підманув.

І ця зустріч дала чіткий сигнал номенклатурі, що Кебіч “всьо”.

Водночас це було найгрубішим порушенням принципу рівності кандидатів та прямої заборони на втручання силових структур у політику. У правовій державі факт проведення такої закритої зустрічі в цитаделі спецслужб став би приводом для негайного зняття кандидата з реєстрації та порушення кримінальних справ проти керівництва відомства.

Вже не кажучи про втручання у вибори апарату КДБ.

Але чому КДБ поставив саме на цього “колгоспного дурника”?

По-перше, тому що Лукашенко мав типову біографію резидента КДБ і, найімовірніше, ним і був.

Починаючи з того, що він закінчив… педінститут. Хто не жив за радянських часів, не зрозуміє приколу. Але КДБ дуже полюбляв вербувати кадри серед хлопців з педів.

Два очільника КДБ РБ, які змінилися протягом 1994 року, були випускниками педінститутів. Загалом таких випускників було чотири. Євген Марчук – олди в чаті є? – теж був випускником педінституту. У Таджикистані три голови організації поспіль були їх випускниками.

Після інституту Лукашенко потрапив до прикордонних військ – а вони були структурною частиною КДБ.

Сам Лукашенко пізніше неодноразово заявляв, що ця служба стала для нього доленосною: “Якби я не потрапив у прикордонні війська… я б не був президентом”.

Ба більше, там він став політруком.

У системі КДБ СРСР людина з профілем “педінститут + прикордонні війська + політрук” – це рівень 777. Супер-слот.

Ідеальний об’єкт для оперативного використання. Дивно, що він не став штатним офіцером. І прикро. Набагато менше шкоди наробив би.

Вперше КДБ вивів Лукашенка на велику політичну арену як “антидот” проти національного відродження ще у 1988 році.

Улітку-восени 1988 року в Білорусі почалося бурхливе підняття національного руху. У липні Зенон Позняк публікує статтю про Куропати, місце сталінських масових розстрілів, у жовтні створюється Оргкомітет БНФ, а 30 жовтня 1988 року відбувається легендарний мітинг-реквієм “Дзяди”, який влада жорстоко розганяє.

ЦК КПБ та КДБ БРСР перебували в паніці – і терміново шукали молодих, харизматичних людей із народу, яких можна було б протиставити мінській націонал-демократичній інтелігенції.

За два дні до “Дзядоў” у головних державних виданнях виходить написана у КДБ стаття “Пена на волне перестройки”.

Її головна мета – розгромити “екстремістів та націоналістів”, які “заважають перебудові”.

І як альтернативу цим “націоналістичним крикунам” газети презентують радянському виборцю “молодих творців перебудови”, серед яких центральною фігурою виступає 34-річний директор радгоспу “Городець” Шкловського району Алєксандр Лукашенко. Його виставляють як “правильного” радянського лідера нового типу, який займається “реальною справою та науково-технічним пошуком”, на відміну від опозиції.

Саме ця публікація стала його офіційним політичним хрещенням та легітимізацією в очах білоруської номенклатури.

Після цього Лукашенко побуває на зустрічі із Горбачовим у Москві, а на початку 1989 року його виставлять на вибори народних депутатів СРСР проти самого В’ячеслава Кебіча.

Так, цей тандем працював на виборах двічі.

За офіційними даними, Лукашенко тоді програв – із мінімальним відривом. Гадаю, він тоді насправді виграв, тільки віддавати йому перемогу тоді ще було “не на часі”. Все ж таки поразка другої людини в уряді БРСР – це був би катастрофічний удар по авторитету влади.

Але КДБ тоді успішно вперше “протестував” свого кандидата.

Вдруге його було використано вже як справжній таран у грудні 1993 року – щоб повалити спікера парламенту, поміркованого націоналіста Станіслава Шушкевича.

Це було зроблено за допомогою антикорупційного звіту, над яким Лукашенко працював разом із… генерал-лейтенантом КДБ Геннадієм Лавицьким.

З цього моменту почалася операція із встановлення у Білорусі московської сатрапії.

Вже влітку наступного року чекістський кандидат очолить Білорусь внаслідок успішно проведеної спецоперації під виглядом “демократичних виборів”.

Ключовим епізодом передвиборчої кампанії стане інсценована спроба замаху на Лукашенка.

Тільки за це його мали б ув’язнити. І тоді він не зміг би балотуватися на виборах.

Ст. 400, ч. 2 Кримінального кодексу Республіки Білорусь: Умисне неправдиве повідомлення про вчинення тяжкого злочину із штучним створенням доказів. Покарання – до п’яти років позбавлення волі.

Федута стверджував, що Кебіч не посадив Лукашенка, бо він був “добрий”.

Розкажіть це бабці в кедах.

Одне з двох: Кебіч вже все тоді зрозумів сам або йому пояснили.

Ще одним ключовим епізодом була раптова поява кандидата Лукашенка на трибуні Держдуми РФ. Ще одна річ геть недоступна для будь-яких інших кандидатів.

Лукашенко туди потрапив на запрошення одного російського фашиста (і це не лайка, а суто політологічне визначення), який був резидентом КДБ.

Кому цікаво перевірити – це був Валерій Скурлатов. “Родоначальник російського націонал-патріотичного руху”. Засновник Комітету підтримки Придністров’я, також пов’язаний з іншими сепаратистськими рухами, які підтримувала Москва.

Жириновський починав у 1989-1990 роках як заступник цього Скурлатова.

Скурлатов представив Лукашенка журналістам як “майбутнього лідера об’єднаної Русі”.

Серед іншого, Лукашенко тоді сказав з трибуни:

“Предлагаю трём парламентам, я имею в виду и братский украинский, немедленно создать официальные депутатские группы для проведения переговоров о выработке механизма объединения братских республик! Ушло время разрушения, пришло время созидания”.

Чим викликав бурхливі оплески. Такі самі, як викликав у 1993 році на “З’їзді народів СРСР” у Мінську, коли говорив про “тисячолітню імперію”.

Чисто вишенька на торті: у Держдумі найбільше захоплення демонстрував Алєксандр Нєвзоров, який запропонував внести до протоколу засідання запис, що Дума вітає ініціативу Лукашенка.

Всі “червоно-коричневі”, як їх тоді називали, проголосували “за”.

Окрім підтримки з боку КДБ, Лукашенко отримав підтримку справжнього російського діпстейту. Який ненавидів Єльцина.

Лукашенко став їхньою першою перемогою.

Чому вони поставили на нього?

Бо Кебіч був таким собі в’ялим мішком. Кабінетним, неповоротким, нудним і абсолютно позбавленим харизми. Кволим номенклатурником, який заглядав у рот Єльцину та намагався всидіти на двох стільцях.

Вони ж мріяли про реванш. Тому їм потрібен був хижак із палаючими очима. Лукашенко говорив те, що луб’янська та мінська номенклатура КДБ мріяла почути після ганьби 1991 року. Він єдиний відкрито ностальгував за СРСР, розганяв антизахідну риторику і закликав поставити до стінки корупціонерів-лібералів разом із русофобськими націоналістами.

Для спецслужб, які марили бодай частковою реанімацією радянського чи імперського простору, Лукашенко був ідеальним кандидатом. Він мав стати прикладом для майбутнього реваншу в самій Росії.

Вже у 1995-му, наступного року після виборів, Лукашенко знищить національні символи – прапор і герб. Російська мова отримає статус державної.

Групу депутатів, яка оголосить протест у залі парламенту, буде жорстоко побито. За командою того самого Валерія Кеза.

Сподіваюся, вже можна поставити хрест на міфі про “випадкового президента”, обраного на “вільних виборах”.

Історія Лукашенка – це історія чекістського ставленика та російського гауляйтера.

“Простонародної” версії Путіна. Путіна гаражної збірки. Зі стійким запахом солярки, торфобрикету і гною.

Цей “Путін з натуральних інгредієнтів” на тлі вторгнення 2022 року буквально вимагатиме визнати його автором усієї цієї імперської галюцинації. Він кричатиме журналістам AFP: “Це не Путін, а я! Я був першим! Я мріяв про об’єднання слов’янських держав!”

Той рідкісний випадок, коли він не бреше.

Ось деякі цитати від Лукашенка зразку 90-х:

“На Білорусь дивляться як на рятівника слов’янської цивілізації, і ми повинні цю цивілізацію врятувати!”

“Часом, долею, ситуацією Білорусь висунулася на велику роль лідера східноєвропейської цивілізації”.

Ви впевнені, що “я вам сейчас покажу, откуда готовилось нападение” – це був такий собі клоунський виступ на замовлення?

Подумайте ще раз.

Він не блазнював. Він діяв як співавтор, який вимагає свій роялті. Це був сеанс публічного звіту ініціатора спецоперації. Бунт невизнаного деміурга.

“Подивіться на мене! Справжнє зло тут! Це я все придумав! Це моя війна!”

На місці Путіна мусив бути він.

Він мріяв про це тридцять років.
Він бачив себе на чолі цієї оновленої, затягнутої в чекістську портупею імперії. Кремль мав належати йому – первісному, чистому дистиляту радянського реваншизму, а не цьому пітерському наступнику, блідій копії.

Лукашенко щиро вважав себе патріархом цього процесу. У його уяві Путін був лише плагіатором, “призначенцем”, який просто прийшов на все готовеньке.

Все те, що ви вважали впертою “боротьбою за незалежність” протягом нульових і десятих років, було насправді банальними ревнощами, затяжною династичною суперечкою і сваркою через контрольний пакет акцій.

Чи знаєте ви, що Лукашенко мало не здійснив державний переворот у Росії у 1997 році за допомогою помічника Єльцина з цікавим прізвищем Рюриков?

Того Рюрикова через це вислали до Узбекистану – послом.

Бо він підсунув Єльцину на підпис такий проєкт Союзної угоди, згідно з якою Лукашенко незабаром очолив би Росію.

Але то таке.

Ви, мабуть, багато чого іншого теж не знали:

– За свідченням деяких джерел, Лукашенко підтримував, зокрема фінансово, переворот російського генерала Рохліна, який планував скинути Єльцина у 1998 році. Родичи генерала були впевнені, що до цього вбивства причетний Путін.

– У Росії діяв Народний рух “Лукашенко 2008”. Це була радикальна націоналістична організація, чиєю метою було зробити Лукашенка президентом РФ після закінчення двох каденцій Путіна. Вони підтримували ініціативи з відокремлення деяких регіонів Росії та приєднання їх до Білорусі.

– Рогозін і Савельєв, засновники ультраправої партії “Великая Россия”, запрошували Лукашенка її очолити та висунути від неї свою кандидатуру на виборах.

– Невдовзі перед своїм арештом у Росії за підготовку перевороту генерал Квачков зустрічався у Мінську з Лукашенком. Також він виступив перед офіцерами, публічно звинуватив керівництво Росії у “зраді”, назвав країну “окупованою” та закликав до повалення режиму. Водночас він назвав Білорусь “островком спасённой русской цивилизации”.

Якщо бути точним, Квачков назвав тоді російське керівництво “ліберально-нацистським окупаційним урядом світової змови”

– Коли Березовський був ворогом Путіна № 1, відповідно, був у розшуку, він спокійно жив у котеджі під Мінськом та користався послугами президентської охорони. Лукашенко на його прохання заманив до країни та помістив у СІЗО КДБ людину, яка могла заподіяти шкоду Березовському.

Березовський мріяв про “нову конфігурацію сил в Європі”, центральною фігурою в якій мав стати Лукашенко, щоб повалити Путіна.

Одного разу на маршруті їхньої спільної прогулянки, Лукашенка та Березовського, було виявлено та знешкоджено три міни.

– Ще у 2012 році в рамках так званого “Изборского клуба”, майданчику російського реваншизму та євразійства, було прочитано “открытое письмо патриотам земли русской” під назвою “Император-батька и цивилизационный суверенитет”. Де стверджувалося, що для того, щоб зупинити “распад исторической России”, потрібен Лукашенко.

Все, що ви читали досі, було беззаперечними фактами, які досить легко перевірити. Унікальність цього тексту в тому, що досі ніхто не збирав ці частинки пазлу в одну картину.

Наприкінці я дозволю собі трішечки спекуляції.

По-перше, чому Путін його не прибрав?

Враховуючи все вищевикладене, він мав би його ненавидить та боятися. Цього дикого кабана, що якимось дивом навчився керувати державою. Такого грубого, архаїчного, хаотичного та неслухняного.

Але він не скористався навіть моментом, коли Лукашенко був ще дуже слабкий – на самому початку нульових. Не дав ходу ініціативі
перебіжчика із КДБ, який мав вище за нього звання – того самого Валерія Кеза. Хоча той намагався створити щось на кшталт фронту спротиву з “колишніх” у Москві.

Перша причина є суто технічною, так би мовити.

Путін не був якоюсь легендою радянського КДБ. Навпаки. За мірками системи він мав доволі скромну біографію.

Як людина з кастовим чекістським мисленням, де звання і вислуга – це релігія, Путін відчував внутрішній комплекс перед мінським пулом силовиків. Там було чимало крутіших перців. У порівнянні з якими він був тиловий пацюк.

Його б попросту не зрозуміли. Бо вся ця “фірма” ставилася до нього дещо недовірливо – як до “призначенця цивільних лібералів Чубайса та Єльцина”.

Друга причина – суто прагматична: жодна російська окупаційна адміністрація не змогла б впоратися краще за Лукашенка. Попри те, що він сам мріяв бути співвласником імперії, а не її менеджером, він завжди був ідеальним гауляйтером. Тобто, навіть коли він сварився з Москвою, він продовжував готувати ґрунт для “русского мира”.

Третя причина… не знаю, як її назвати, може, містична?

Путін не має тваринної політичної харизми. Лукашенко ж – це таке стихійне, автентичне зло. Це справжній “народний імператор”. Путін хіба добре пам’ятав, як на нього в Росії дивилися як на месію.

Гадаю, він його боявся по-справжньому. Краще сказати – відчував благоговійний жах.

Питання “чому Лукашенко не пішов від Путіна” акурат не має жодного сенсу. Куди? ДНК його системи на 100% співпадає з російським політичним ДНК. І цілком несумісне з європейським. Він спробував якось “втекти” до Венесуели, але логістика не дозволила.

Щодо Лукашенка, має сенс інше питання – яка його роль у розв’язанні великої війни?

Я вас дещо здивую.

Лукашенко у цій історії не був переляканим васалом, якого “примусили надати територію”. Це неймовірно наївна версія.

У нього були власні ставки у цій грі. Причому дуже великі.

Його участь – безпосередня. Він головний бенефіціар та ініціатор цього апокаліпсису.

Він чудово знає, що сучасна Росія – це держава-паразит, яка вміє лише качати нафту, пиляти бюджети, руйнувати та закидувати трупами. Росіяни не здатні ефективно управляти територіями, вони перетворюють усе на депресивну пустку (як-от Донбас після 2014).

В уявленні Лукашенка, завоювання України за “три дні” мало завершитися тим, що Путін прийде до нього і скаже: “Слухай, Ригорич, ми тут розбили ЗСУ, але там усе розвалено, економіка стоїть, ми не знаємо, що з цим робити. Візьми під контроль”.

Лукашенко мріяв розширити своє зразково-показове радянське господарство на чорноземи та промисловість України. Отримати вихід до Чорного моря, підім’яти під себе український експорт і збудувати гігантський Супер-радгосп від Балтики до Одеси, де він був би повноправним білим господарем, доводячи Кремлю: “Ось дивіться, як треба керувати імперією!”.

Це був сценарій А: отримати дивіденди як головний союзник і шматок України на господарство.

Згадайте: якщо я до вас приїду, то лише на тракторі.

А якщо Путін загрузне, обламає зуби, підпалить Росію зсередини, отримає нищівні санкції та військовий заколот – і Кремль захитається?

На цей випадок у нього є сценарій Б.

І ось тоді на сцену знову виходить він, старий патріарх чекістського проєкту 1994 року. Коли російські еліти та силовики зрозуміють, що Путін веде їх у прірву, вони згадають про міцного господарника в Мінську, який зберіг стабільність. Лукашенко тримав білоруський плацдарм в очікуванні, коли путінський режим почне сипатися, щоб здійснити свій реванш тридцятирічної давнини й зайти на ослаблений російський престол як рятівник Вітчизни.

Ну, а раптом нічого з цього не станеться, а буде непоймішо?

Чудово.

Путін остаточно загнав себе в статус міжнародного терориста, воєнного злочинця та орка з бункера, який погрожує ядерною зброєю.

На цьому тлі Лукашенко – зі своїми картами, кумедними фокусами та “я вам сейчас покажу” – виглядає для західного глядача майже безпечним фріком.

Отже.

Поки Путін виглядає як божевільний Гітлер, він, Лукашенко, продає себе Заходу і Китаю як “єдиного притомного диктатора, з яким можна розмовляти”.

Лукашенко хотів стати головним посередником, як тоді, під час “Мінських угод”. Згадайте, як він смакував роль миротворця під час переговорів у Білорусі навесні 2022-го, або як він пізніше “рятував Росію” від Пригожина. Він буквально кричав світові: “Путін – неадекватний, він усе підірве. Розмовляйте зі мною, я прагматик, я можу його стримати, я респектабельний партнер на тлі цього божевільного”.

Щоб ви розуміли: ні, він не є прагматиком, він такий самий божевільний.

Лукашенко свідомо підштовхував Путіна до вторгнення, прораховуючи свої вигоди при будь-якому фіналі.

Він бачив у цій війні свій останній, головний шанс усього життя: або розширити власний колгосп до масштабів половини Європи, або дочекатися політичної смерті Путіна і нарешті забрати собі його корону.

Цей “простонародний Путін” грав ва-банк. На всі гроші. На мільйони життів. На зруйновані українські міста.

“Простите меня, я – ябнутый. Ябнутый, ябнутый. Простите меня, я ябнутый. А ябнутым – всё можно!”