Як починалася козацька історія

 
Ці нотатки я писав років шість-вісім тому. Справа просувалася важко: матеріалу було забагато, викладені погляди часто суперечили один одному (що, зрештою, цілком природно), тож синтезувати їх виходило дуже погано. У підсумку я покинув цю працю незавершеною.Проте нещодавно натрапив на власні записи й вирішив їх трохи доопрацювати та оприлюднити в теперішньому вигляді. Фактично йтиметься лише про ранній період козацтва. Матеріал викладатиму частинами, у міру його впорядкування.
     ✦ ✦ ✦
Про запорозьке козацтво написано й сказано чимало, проте уявлення про нього лишаються суперечливими й схильними до спрощень – і ця тенденція досі сильна.

Кому ж випала честь створити Запорозьку Січ? Шляхтичам чи бунтівним селянам? Це питання має очевидне ідеологічне підґрунтя, тому в різні часи дослідники відповідали на нього по-різному. У масовій свідомості утвердився традиційний погляд на соціальну та національну однорідність українського козацтва. У такому баченні, безперечно, є чимала частка істини, але сформувалося воно під враженням від пізніших епох – доби Богдана Хмельницького та наступних періодів. Не варто розглядати українське козацтво як сталу, монолітну організацію, що не зазнала жодної еволюції. За роки її існування змінювалися організаційна структура, соціальний та національний склад, гасла й цілі. І чи не найголовніше: трансформувалися самі поняття “козак” і “козакування”. Якщо початково вони визначали спосіб життя та рід занять, то згодом почали фіксувати соціальний статус.

     Витоки

Степи північного узбережжя Чорного моря мали промовисту назву – “Дике Поле”. Це був нічийний простір, обмежений на південному заході лінією фортець, зведених османами на зламі XV–XVI століть для захисту васальних дунайських князівств – Молдови та Валахії. Далеко на півночі височіли перші польсько-литовські опорні пункти: Черкаси, Канів, Бар, Брацлав і подільський Кам’янець. Прикордонним містом залишався й Київ. Ці території належали до володінь православних феодальних родів – князів Острозьких, Пронських, Ружинських, Вишневецьких та інших напівнезалежних васалів великого князя литовського. Фактично саме вони тримали південний рубіж ВКЛ. Місцеве військово-службове населення складалося зі шляхти, бояр (зем’ян – землевласників), а також міщан, слуг, найманців та осілих татарських загонів (“службових татар”).

Південним степом уздовж чорноморського узбережжя кочували ногайські племена, проте центр цього регіону не належав нікому. Його простори перетинали лише військові загони – татарські, польські чи литовсько-руські – під час грабіжницьких набігів.

Термін “козак” має різні тлумачення, проте ми виходитимемо з його тюркського походження: щонайменше з XV століття це слово вживали на позначення будь-яких неконтрольованих чи бунтівних елементів, незалежно від їхньої етнічної приналежності, мови чи релігії. Цікаво, що перші козаки, згадки про яких дійшли до нас, були мусульманами. Відомі як “козаки Орди” (або “татарські козаки”), вони представляли кочові та напівкочові групи, що вислизнули з-під влади кримського хана й Блискучої Порти.

Становлення прикордонної служби, розпочате на початку XV століття великим князем литовським Вітовтом, на першому етапі відбувалося через залучення татарської еліти – за цю службу за ними нормативно закріплювали або надавали їм землеволодіння. Відповідно, оборона південної Київщини та Брацлавщини теж будувалася за тюркськими традиціями. Водночас (особливо після ліквідації 1471 року автономії Київського князівства та перетворення його на воєводство) до порубіжних староств рушило населення й з інших регіонів. Таку міграцію навіть заохочували: переселенці разом із місцевими жителями долучалися до військової справи, посилюючи на південних рубежах захисний бар’єр від татарських набігів.

Перші удари з півдня приймала легкоозброєна високомобільна кіннота татарських феодалів, які, за деякими даними, становили до 30% шляхти Київщини та Брацлавщини. На ворожі дії вони відповідали “погонею” – наздоганяли нападників і відбивали полонених та награбоване майно. Однак постійні набіги руйнували прикордонні боярські господарства. Це, а також висока прибутковість від торгівлі невільниками, зрештою змусило місцеву людність шукати інших занять, що й заклало основу для професійного військового промислу – козакування. “Козакувати”, або “ходити в козаки” означало в ті часи вирушати в Дике Поле чи в пониззя Дніпра за здобиччю.

Наприкінці XV – у першій половині XVI століття тюркський елемент поступово розчинився в місцевому середовищі: за два-три покоління татарські феодали повністю християнізувалися й злилися з місцевим боярством та землевласниками. Вони інтегрувалися в шляхетську корпорацію відповідно до свого майнового стану, поповнивши всі її прошарки – від князів (Глинських, Яголдаєвичів, Домонтів) до дрібної шляхти.

Проте тогочасні мілітарні традиції не зникли. Організаційна структура підрозділів, їхнє озброєння, спорядження, одяг та тактика воєнних дій були повністю успадковані порубіжжям. Саме звідси, зокрема з Канева та Черкас, наприкінці XV століття розпочало свій легендарний шлях українське козацтво, яке значною мірою виросло на тюркських традиціях.