Як починалася козацька історія – 2

Друга частина допису. Першу дивись тут.

     Становлення козацтва

Литва і Польща на той момент не були готові до відбиття нападів. Уся справа оборони фактично була перекладена на плечі місцевого населення та прикордонної адміністрації – старост. Це сприяло розквіту козацтва серед місцевої шляхти із залученням місцевого населення. Козацтво в тих умовах було єдино можливим способом протистояти ворогові тими невеликими силами, які були в розпорядженні старост.

Старости XVI століття не просто гуртували довкола себе новонароджене козацтво для самооборони, а й самі часто очолювали військові походи. Таку роль, фактично за обов’язком, переймали староста черкаський і канівський Остафій Дашкевич, князь Дмитро Вишневецький, Бернард Претвич та напівлегендарний Пшеслав Лянцкоронський. Мали козаки й висуванців зі шляхетського стану, як-от Богдана Ружинського, а першими офіційними провідниками реєстровців стали шляхтичі Ян Бадовський та Ян Оришевський.

Участь знаті не обмежувалася лише цими епізодичними подіями чи суто управлінською роллю. Тоді військова справа була джерелом лицарської слави та гордості, тому шляхтичі вважали за честь очолити козацький загін і вчинити набіг на татарсько-турецьке пограниччя. У другій половині (а саме в третій чверті) XVI століття козакування стало звичною практикою для шляхти окраїнних і навіть внутрішніх земель. Слава про козацькі походи вабила шляхтичів, шукачів пригод та наживи спочатку з теренів Русі, а згодом і з інших куточків Речі Посполитої. У найближчі десятиліття ця слава долинула до найвіддаленіших околиць країни. Вона породила повсюдне переконання, що козакування – значно краща школа лицарства для молодої шляхти, ніж маломобільне кварцяне військо. У походах у Дике Поле проти татар регулярно брала участь молодь із найзнатніших родів: Потоцьких, Синявських, Претвичів, Замойських, Вишневецьких, Збаразьких, Заславських, Корецьких тощо. Тогочасне офіційне польсько-турецьке листування рясніє скаргами Стамбула на те, що козацькі набіги відбуваються під проводом різноманітних “panów polsko-ruskich”. Фактично шляхта, для якої козакування було лицарським захопленням і прагненням воєнної здобичі, дала потужний поштовх усьому цьому явищу.

З самого початку “козаками” було прийнято називати дві категорії населення: (а) тих, які влаштувалися на порубіжжі (прикордонні) та несли військову службу як ополченці, що формували загони самооборони під контролем місцевих старост, і (б) тих, які пішли на південь “за пороги”, подалі від будь-якої влади. Перші називалися “прикордонними” козаками, а другі, відповідно, “запорозькими”. Проте до середини другої половини XVI століття різниця між ними ще залишалася нечіткою.

Розмежування намітилося з 70-х років XVI століття, коли Річ Посполита почала брати козаків на державну службу. Саме тоді постало поняття “реєстрові козаки” – тобто ті, кого вносили до спеціальних списків-реєстрів, які й визначали їхні гарантовані державою права та привілеї. Реєстровці утримували себе самі й лише на час воєнних походів отримували символічну платню. Вони ставали підданцями Корони, тоді як запорожці й надалі залишалися спільнотою, цілковито вільною від будь-якого державного контролю.

Сам факт прийняття на королівську службу кількох сотень реєстровців не мав великого значення, проте завдяки цьому інструменту було закладено організаційні основи козацтва. Старший над підрозділом реєстрових козаків мав владу і над усім українським козацтвом загалом. З огляду на це воно виводилося з-під підпорядкування місцевій владі, а отже, перетворювалося на привілейований стан у Речі Посполитій. Якщо раніше своє козакування прагнули не афішувати, адже воно не давало жодних прав, привілеїв чи вигоди, а навпаки – могло втягнути у халепу з відповідальністю за якийсь козацький вчинок, то тепер бути козаком стало престижно, оскільки це приносило відчутні соціально-економічні блага.

Водночас необхідно зазначити, що осередки козацтва, які виникли в другій половині XVI ст. на українському порубіжжі, не перетворилися на військову систему, а залишилися, попри свої потужні військові можливості, синонімом системи без зв’язку та єдиної організації. Це сталося через те, що Литва і Польща, до складу яких входили українські землі, не лише не були готові дати відсіч татарським нападам, а й не вживали заходів, щоб така готовність з’явилася, зокрема не визнали козацтво складовою частиною своїх збройних сил (за винятком невеликого підрозділу реєстрового козацтва), що, до речі, зробили наші сусіди на своїх ділянках Великого Кордону: Московська держава взяла на утримання донських козаків, Хорватія – граничарів, а Угорщина – гайдуків і секеїв – балканський аналог українського козацтва.

Самоусунення Литви та Польщі від турботи про захист свого південного кордону змусило українське козацтво самостійно шукати шляхи самоорганізації відповідно до вимог цього простору. Попри те, що українське козацтво, починаючи з середини XVI ст., відігравало важливу роль на порубіжжі як військова сила, воно, не маючи єдиної організації та центру управління, поступалося через це збройним силам Кримського ханства в мобілізаційній та бойовій готовності. Умови Великого Кордону вимагали створення на його території державного утворення, яке б перетворило українське козацтво на свої збройні сили і стало б альтернативою Кримському ханству. І таке державне утворення виникло на Великому Кордоні у 80-х рр. XVI ст. під назвою Війська Запорозького (Запорозької Січі).