Витоки Руської церкви. Альтернативні версії (частина 5)

     ✦ ✦ ✦
     Фінал болгарського періоду

Історичний фінал болгарського періоду в житті Руської церкви став прямим наслідком кардинальної зміни геополітичного балансу сил на Балканах та боротьби за владу серед нащадків Володимира.

У 1015 році, після смерті Володимира Великого, на Русі спалахнула кривава міжусобиця між його синами, яка мала й глибокий релігійно-ідеологічний підтекст. Науковці припускають, що тогочасна світська та духовна верхівка Русі розкололася на дві ворожі сили. Першою була “проболгарська” партія, що прагнула зберегти самостійність місцевої церкви і для цього могла шукати опору в Охриді або навіть у Римі. Їй протистояло “проконстантинопольське” крило.

Уособленням цього конфлікту стала історія князів Бориса і Гліба. Маючи, за літописними свідченнями, болгарське коріння по матері, вони були ідеальними постатями для тієї частини давньоруської знаті, яка прагнула обмежити геополітичний вплив Константинополя. У протистоянні за владу це угруповання спиралося на інтереси місцевого слов’яномовного духовенства, зацікавленого у захисті своїх посад від зазіхань грецької церковної адміністрації. Відтак вбивство Бориса і Гліба в ході міжусобиці була не просто усуненням конкурентів на престол, а зачисткою всієї релігійно-політичної фракції, що орієнтувалася на відокремленість від Візантії.

Ці процеси розгорталися на тлі подій 1018 року, коли візантійський базилевс Василій II остаточно підкорив Перше Болгарське царство та понизив статус Охридської кафедри до архієпископії. Зміна статусу цього слов’янського релігійного осередку позбавила київську “проболгарську” фракцію канонічного тилу на Балканах. Утім, це не зупинило гру за владу в самому Києві, а лише змусило місцеву верхівку шукати нові інструменти для легітимації своєї церковної окремішності від Константинополя.

Для Константинополя, який прагнув утвердити свій канонічний вплив у Східній Європі, ліквідація “охридського сліду” на Русі стала питанням імперського престижу. Наприкінці 1030-х років за правління Ярослава Мудрого ці стосунки увійшли в смугу складних політико-дипломатичних маневрів. Прагнучи здобути власне визнання у світі після років міжусобиць та укласти династичні шлюби з європейськими монархами, київський князь пішов на компроміс із Візантією.

Офіційною точкою відліку нового канонічного порядку вважається 1039 рік, коли до Києва прибув надісланий із Константинополя грецький митрополит Феопемпт. Його першим символічним кроком стало переосвячення Десятинної церкви. У межах церковного права цей акт означав лише одне: візантійці вважали все попереднє релігійне життя Русі, започатковане болгарами, неканонічним. Слідом за цим розпочалася масштабна ревізія літописів та церковних архівів. Тексти, де згадувалося про Охридську юрисдикцію, вилучали або переписували. Саме так сформувалася офіційна візантійська версія хрещення, яка згодом увійшла до тексту “Повісті минулих літ” і дійшла до наших днів.

Проте нав’язаний греками порядок виявився нетривким. Уже у 1051 році Ярослав Мудрий здійснив рішучий реванш. Без жодного погодження з Константинополем, з волі князя та собору руських єпископів, на митрополичу кафедру було поставлено пресвітера Іларіона – вихідця з місцевого середовища та видатного мислителя. Цей безпрецедентний крок став відкритим викликом Візантії та прямою спробою відновити церковну окремішність. Ідеологічно та канонічно акція 1051 року знаменувала повернення Києва до тієї самої “болгаро-руської” моделі незалежної слов’яномовної церкви, принципи якої заклав іще Володимир Великий.

Ця прихована ідеологічна війна спалахнула з новою силою у другій половині XI століття, під час міжусобної боротьби між синами Ярослава Мудрого – Ізяславом, Святославом та Всеволодом. Політичний розкол усередині тріумвірату Ярославичів миттєво перенісся на церковну площину. Змагаючись за київський стіл, князі апелювали до різних зовнішніх центрів впливу, що призвело до розколу в поглядах і самого руського духовенства.

Старший син, Ізяслав Ярославич, після того, як брати відібрали в нього київський стіл, вдався до радикального кроку й обрав західний вектор. У пошуках військової та дипломатичної підтримки він звернувся напряму до Папи Григорія VII. Цей альянс мав на меті створення на Русі суверенної церковної організації в обхід Константинополя, що підтверджується коронацією княжого сина Ярополка у Римі та проголошенням Руської землі леном святого Петра.

Натомість його головний суперник, Святослав Ярославич, очолив “проболгарське” крило руської знаті й духовенства. Чернігівський, а згодом і київський володар виявляв глибоку шану до староболгарської культурної спадщини. Саме для нього було створено знаменитий “Ізборник 1073 року” – пряму копію книжкового збірника болгарського царя Симеона Великого. У своїй внутрішній політиці Святослав спирався на печерське чернецтво, зокрема на преподобного Антонія, та увійшов у жорстке протистояння з чинним грецьким митрополитом Георгієм. Останній, не витримавши тиску прихильників церковної самостійності, був змушений фактично втекти з Русі назад до Візантії.

Остаточну крапку в цьому релігійно-політичному змаганні поставив третій брат – Всеволод Ярославич, який уособлював “проконстантинопольську” орієнтацію. Будучи одруженим із ромейською принцесою з роду Мономахів та вихованим у повазі до імперських традицій, Всеволод після утвердження при владі взяв курс на канонічну капітуляцію перед греками. Він повернув візантійських митрополитів, інтегрував Руську церкву в ієрархічну систему патріархату й зацементував ту модель, яка на століття позбавила Київ надій на окремішність, остаточно витіснивши болгарський та західний альтернативні проєкти на периферію історичної пам’яті.

     Далі буде