Витоки Руської церкви. Альтернативні версії (частина 4)

     ✦ ✦ ✦
     Концепція Охридської юрисдикції–2
Поряд із попередньою версією, історики виділяють ще одну детально обґрунтовану гіпотезу, яка пов’язує Руську церкву з болгарською традицією. Вона певною мірою суперечить першій: якщо раніше йшлося про те, що Володимир уникав орбіти Константинополя, то тепер – навпаки, свідомо прагнув до неї. Згідно з цим підходом, у 988 році князь Володимир не хрестив Русь із нуля, а лише здійснив кардинальну адміністративно-політичну реформу вже наявної церковної структури, підпорядкувавши її Візантії.

Прихильники цієї гіпотези спираються на прямі свідчення джерел про те, що християнська громада Києва мала офіційне визнання та правову суб’єктність задовго до Володимира. Зокрема, це засвідчує військово-торговельний договір князя Ігоря з візантійцями 944 року. Його текст чітко фіксує поділ русі на дві групи з різним правовим статусом – язичників та “хрещену русь”. Останні складали присягу в Києві у церкві святого Іллі, соборний статус якої автоматично передбачав наявність єпископської кафедри та відповідного духовенства. Додатковим підтвердженням цієї тяглості є й особисте хрещення княгині Ольги та її найближчого оточення у 950-х роках.

У межах цієї інтерпретації болгарської теорії головною умовою укладення військово-політичного союзу з візантійським імператором та шлюбу з принцесою Анною стало підпорядкування Київської церкви Константинопольському патріархату. До цього моменту давньоруська церковна структура, ймовірно, мала самостійний статус і орієнтувалася на Болгарію, а саме на Охрид, або навіть на Рим.

Хоч би як там було, гіпотеза про болгарський вектор становлення Руської церкви спирається на низку серйозних текстологічних, літургійних та хронологічних аномалій у тогочасних джерелах. Ці розбіжності вкрай важко пояснити з погляду традиційної візантійської версії.

По-перше, вражає повна “змова мовчання” візантійських хронік. Жодне тогочасне офіційне джерело з Константинополя взагалі не згадує про хрещення Русі та не містить записів про призначення першого митрополита до Києва. Це виглядає неймовірним для тамтешньої державної традиції, яка зазвичай прискіпливо фіксувала кожне навернення сусідніх народів. Проте така “амнезія” стає цілком зрозумілою, якщо київську ієрархію висвятили у ворожому на той момент Охриді. Візантія просто вважала її нелегітимною, а тому свідомо ігнорувала цей факт у своїх анналах.

По-друге, вагомим доказом слугує мовно-літературний феномен. Русь перейняла не грецьку мову богослужіння, а староболгарську, тобто церковнослов’янську. Разом із нею до Києва одномоментно потрапив величезний масив готової релігійної літератури, створеної та перекладеної раніше в Преславі й Охриді учнями святих Кирила і Мефодія. Ба більше, у найдавніших руських літописах дослідники фіксують специфічні болгаризми та мовні звороти. Вони чітко свідчать, що першими вчителями й священнослужителями на Русі були саме болгари, а не греки.

По-третє, на користь цієї теорії промовляють дані іноземних джерел. Зокрема, західноєвропейський хроніст Тітмар Мерзебурзький, описуючи Київ початку XI століття, зазначає, що в місті налічувалося понад триста церков. Розгорнути таку масштабну мережу й забезпечити її освіченим духовенством за кілька десятиліть без допомоги вже сформованого слов’яномовного осередку, яким і був Охрид, видається вкрай складним завданням. Крім того, ранні списки київських владик безпосередньо називають серед перших предстоятелів Руської церкви ієрархів, чиї імена та походження науковці пов’язують саме з болгарським світом.

     Далі буде.