Витоки Руської церкви. Альтернативні версії (частина 3)

     ✦ ✦ ✦
     Концепція Охридської юрисдикції

Звернемося тепер до Києва другої половини Х століття.

Існує загальновідоме твердження, яке часто сприймають як аксіому: Русь прийняла хрещення від Візантії. Водночас ця теза викликає закономірне запитання: чому літургійною мовою Руської церкви стала не грецька, як мало б статися за умови візантійського хрещення, а староболгарська, тобто церковнослов’янська? На які думки наштовхує цей очевидний парадокс?

Класична візантієцентрична схема, яка тривалий час домінувала в академічній та церковній науці, намагалася не заглиблюватися в такі деталі. Зазвичай історики обмежувалися констатацією того, що Русь перейняла не просто візантійську модель, а вже готовий болгарський релігійно-культурний спадок. Він базувався на здобутках Преславської та Охридської книжкових шкіл, а також на болгарських перекладах Святого Письма й богослужбових текстів. Багато дослідників слушно наголошували: староболгарська мова стала для Русі тим, чим латина була для Західної Європи – сакральною мовою високої культури. Однак аналізу глибинних причин та політичних обставин цього історичного факту більшість науковців воліли уникати.

Проте в історіографії існує потужна та детально опрацьована альтернатива, відома як болгарська теорія походження Руської церкви, або концепція Охридської юрисдикції. Її прибічники стверджують, що у 988 році Володимир Великий визнав верховенство не Константинопольського, а Болгарського, тобто Охридського, патріархату, звідки й запросив вище духовенство для хрещення Русі. На той момент ця болгарська церковна інституція знаходилася в епіцентрі безкомпромісної війни між Болгарським царством та Візантією.

Саме в цей час, взимку 987–988 років, візантійський імператор Василій II опинився на межі катастрофи через масштабний заколот воєначальника Варди Фоки, що змусило його звернутися по термінову військову допомогу до київського князя Володимира. Останній погодився підтримати правителя, але висунув сміливу умову: військовий союз в обмін на руку рідної сестри імператора – принцеси Анни. Василій II мусив погодитися, проте зажадав у відповідь, аби Володимир та його країна охрестилися, адже порфирородна царівна не могла вийти заміж за язичника.

Однак коли безпосередня небезпека для Василія II минула, він почав затягувати виконання шлюбної обіцянки. Для візантійців віддати порфирородну принцесу за “варвара” було небаченим приниженням і порушенням усіх державних традицій. Зрозумівши, що його намагаються ошукати, Володимир вдався до рішучих дій і завдав удару по імперських володіннях у Криму. Його військо взяло в облогу й захопило найважливіший візантійський порт на півострові – Херсонес (Корсунь), що змусило Василія II негайно виконати свої зобов’язання»

Але Володимир зміг помститися Василію II й у дипломатичній площині. Формально виконавши вимогу щодо хрещення, київський князь прийняв церковне верховенство не від Константинополя, а від Болгарського патріархату, центр якого на той час уже змістився в Охрид. Це дозволило Володимиру виконати умови договору щодо хрещення, але водночас уберегтися від прямого релігійно-політичного впливу Візантії.

     Далі буде.