Витоки Руської церкви. Альтернативні версії (частина 2)

     Болгарський фундамент: апостольський статус

Викладене в попередньому дописі спирається на традиційну версію, згідно з якою язичницька Болгарія прийняла хрещення у 864–865 роках від Візантії, а її церква початково була лише архієпископією в юрисдикції Константинополя. Проте в історичній науці існує й альтернативна концепція – теорія апостольського та автохтонного, тобто місцевого, походження християнства на Балканах. Її прибічники стверджують, що Болгарська церква від самого початку була самостійною і не входила до складу Константинопольської церкви, що зумовлювалося її давньою ранньохристиянською спадщиною.

Така концепція обґрунтовується місіонерською діяльністю апостола Павла в Македонії та Андрія Первозваного у Причорномор’ї. Оскільки перші християнські кафедри на болгарських землях виникли у I–IV століттях і їхніми засновниками були самі апостоли, це відразу підвищувало статус місцевої церкви. Історично вона постає давнішою за Константинопольську, яка піднеслася лише згодом завдяки політичному статусу нової імперської столиці. На користь цієї теорії свідчить і спадщина Юстиніани Прими – автокефальної архієпископії, створеної у 535 році на Балканах імператором Юстиніаном I. Вона підпорядковувалася безпосередньо Папі Римському, а Болгарська церква у такій системі координат постає її прямою правонаступницею.

Проте хоч би якими були обставини становлення Болгарської церкви, головне полягає в іншому: у X столітті це була потужна, самостійна й незалежна від Константинополя інституція. Більше того, у період своєї найбільшої могутності вона успішно конкурувала з візантійською кафедрою. Це суперництво було частиною глобальної боротьби між Преславом та Царгородом за домінування в регіоні, і за певних обставин саме Болгарський патріархат, а не грецький, міг стати головним центром усього Вселенського православ’я. Що не менш важливо, ця церква мала власну літургійну мову, яку в давнину називали словенською, а сьогодні – староболгарською або церковнослов’янською.

Однак Болгарська держава Х століття виявилася недовговічною. Виснажливі війни з Візантією та внутрішні міжусобиці підірвали її сили, тому у другій половині століття під тиском завойовників центр болгарської державності змістився на захід. Катастрофічного удару країні у 968–969 роках завдав київський князь Святослав Ігорович. Діючи в союзі з Візантією, він завоював північно-східні регіони Болгарії та захопив її столицю Преслав. Згодом візантійський імператор Іоанн I Цимісхий змусив Святослава залишити ці терени, після чого приєднав східні болгарські землі до своєї імперії та скасував Преславський патріархат. Хоча в західних областях незалежність ще утримувалася, нищівні поразки на початку XI століття призвели до остаточного знищення Болгарського царства Візантією у 1018 році.

Канонічний статус Болгарської церкви безпосередньо залежав від політичної долі держави. Болгари не визнали візантійського рішення про ліквідацію патріархату, тому його кафедру послідовно переносили на захід, поки вона врешті не закріпилася в Охриді. Проте після остаточного підкорення країни імператор понизив статус патріархату до автокефальної Охридської архієпископії. Вона зберегла адміністративну незалежність від Константинополя, але її главу відтепер призначав особисто візантійський базилевс.

     Далі буде.