Витоки Руської церкви. Альтернативні версії (частина 1)

     Болгарський фундамент: амбіції царя Симеона

За середньовічними уявленнями, в ойкумені міг бути лише один імператор. У грецькій традиції його називали базилевсом, а у слов’янській – царем, і в християнському світі цей статус належав візантійському володарю. Так, принаймні, вважали самі візантійці, які називали себе ромеями.

У 917 році болгарський князь Симеон I Великий розгромив візантійське військо у битві на річці Ахелой. Після цієї тріумфальної перемоги він проголосив себе “царем болгар і ромеїв”, що стало відвертим викликом візантійському пануванню та претензією на лідерство у християнському світі. Прагнучи повністю замінити собою константинопольського правителя, Симеон скопіював його офіційний титул, карбуючи на своїх печатках напис грецькою мовою: “базилевс ромеїв”.

Однак подібне верховенство було немислимим без авторитету самостійної церкви, тому Симеон скликав церковний собор, який підвищив статус Болгарської архієпископії до Патріархату, повністю незалежного від Константинополя. Цей крок завдав потужного удару по релігійній монополії візантійської столиці у слов’янському світі, адже, здобувши церковну незалежність, болгарський володар забезпечив себе повним набором сакральних атрибутів влади, що надавали йому як світську, так і духовну самостійність

Ця духовна самостійність опиралася на міцний культурний фундамент, адже староболгарська (церковнослов’янська) мова утвердилася офіційною мовою літургії та держави ще за чверть століття до проголошення Патріархату. Цьому посприяв батько Симеона, князь Борис I, який прийняв у країні вигнаних із Моравії учнів Кирила і Мефодія – Климента, Наума та Ангеларія. Заснувавши Охридську та Преславську книжкові школи, вони переклали церковні книги слов’янською мовою, завдяки чому в момент піднесення до статусу Патріархату Болгарська церква вже мала розвинену традицію богослужіння рідною мовою, що вберегло її від повної еллінізації в умовах потужного візантійського впливу.

Згодом цей багатющий інтелектуальний спадок Болгарія почала активно передавати іншим слов’янським країнам, адже створені болгарськими книжниками літургійні тексти та релігійна література стали ядром для формування писемної культури сусідніх держав, зокрема й християнського Києва.

     Далі буде.