Відома концепція “єдиної давньоруської народності” стверджує, що у IX–XII століттях на базі східнослов’янських племен сформувалася цілісна етнічна спільнота зі спільною мовою, культурою та самосвідомістю. Вважається, ніби саме з цього “кореня” згодом виокремилися українці, білоруси та росіяни.

Проте постає цілком слушне запитання: чому на східноєвропейських теренах упродовж трьох століть домінували об’єднавчі тенденції, що буцімто створили моноліт, тоді як у Західній Європі процеси були діаметрально протилежними? Дивно, але згодом ця уявна єдність безслідно зникла. І якщо відокремлення росіян ще можна пояснити їхньою приналежністю до іншого, ординського світу, то як пояснити розпад цієї спільності в межах Великого князівства Литовського? Держава переживала розквіт, аж раптом у її кордонах виникають самобутні українці та білоруси… Фундатори теорії “давньоруської народності” просто ігнорують цей парадокс, не пропонуючи жодних пояснень таким метаморфозам.

Досить прагматично це питання розв’язували у XIX столітті прихильники ідеології “західнорусизму”. Російські теоретики взагалі відмовляли українцям та білорусам у праві називатися націями. Їх свідомо зводили до рівня звичайних етнографічних груп у складі “великоросів”. Тут спрацював класичний принцип політичної доцільності: якщо заперечити існування народу, то й потреби розв’язувати його проблеми не виникне.