Один із ключових сюжетів російської історичної міфології пов’язаний із переїздом митрополита до Володимира-на-Клязьмі у 1299 році, який зазвичай обґрунтовують літописною тезою про “нестерпний татарський гніт”. Звісно, сприймати це пояснення як доведений історичний факт не варто, адже згаданий фрагмент має значно пізніше походження, проте суто ідеологічно така теза ефективно працює на концепцію “остаточного запустіння Києва” та легітимізує перенесення релігійного центру.

Загалом для російської історіографії, і особливо для тамтешньої історичної публіцистики, характерна певна провінційність, ознакою якої є ізольований розгляд подій у межах того, що трактується як “російська історія”. У цьому контексті доречно згадати думку Альберта Ейнштейна про те, що проблему неможливо вирішити за допомогою того самого мислення, яке її створило, – для цього необхідно вийти за звичні шаблони. Відтак, щоб розібратися в реальних причинах переїзду митрополита, слід відкинути обмеженість російського погляду, який звужує все до локальних процесів, і подивитися на ситуацію у значно ширшому, глобальному геополітичному контексті.

Якою ж була картина на тогочасній геополітичній шахівниці? Після відвоювання Візантією своєї столиці у хрестоносців у 1261 році та ліквідації Латинської імперії загроза з боку католицького світу залишалася цілком реальною. У цьому протистоянні Константинополь гостро потребував потужних військових союзників, і стати ними могли виключно Чингісиди, адже іншої реальної сили, здатної протистояти Заходу, просто не існувало. Водночас Візантія переслідувала й іншу, цілком прагматичну стратегічну мету – християнізацію монгольської еліти, серед якої на той час уже було чимало прихильників несторіанського та православного віровчень. У разі успіху це ознаменувало б найбільшу дипломатичну перемогу в історії імперії, адже під її духовний протекторат переходила гігантська наддержава, що простягалася від Тихого океану до Дунаю.

А що в цей час відбувалося у володіннях Чингісидів? Тут яскраво сяяла політична зірка беклярбека Ногая. Маючи власний улус у Причорномор’ї – від Дунаю до Дніпра, який він перетворив на фактично автономну державу, – Ногай діяв уже не як рядовий чиновник, а як повноправний володар Орди, такий собі деміург, що зводив на престол лояльних ханів-маріонеток. Саме за його вирішальної підтримки правителем став Токта. Візантія у своїй дипломатії традиційно орієнтувалася більше на могутнього беклярбека, ніж на самого хана, і задля зміцнення цього союзу імператор Михайло VIII Палеолог навіть віддав заміж за Ногая свою доньку.

Однак молодий хан Токта відмовився бути маріонеткою, і між ним та літнім беклярбеком Ногаєм спалахнула жорстока війна на виживання, в якій Ногай зазнав нищівної поразки й загинув, а його автономний улус було ліквідовано. Оскільки Причорномор’я та Придніпров’я, включно з Києвом, становили опорну базу могутнього беклярбека, війська хана Токти пройшли цими землями нищівним маршем, жорстоко караючи місцеве населення за колишню лояльність. Саме цей реальний воєнний погром, а не абстрактний “татарський гніт”, зафіксував літописець драматичними словами: “і весь Київ розбігся”.

Константинополь, бачачи крах свого головного союзника, миттєво змінив вектор дипломатії. Щоб зберегти вплив в Орді та захистити інтереси православної церкви, імперія зробила ставку на переможця – хана Токту. Інструментом цієї геополітичної переорієнтації став київський митрополит, приїзд якого до Володимира-на-Клязьмі був тверезим і прагматичним кроком Візантії, покликаним продемонструвати лояльність повноправному господарю Сарая і, цілком імовірно, заздалегідь погодженим із ним. Показово, що одразу після зміни резиденції, вже у 1300 році, митрополит вирушив на аудієнцію безпосередньо до ханської ставки, аби засвідчити Токті свою повагу та отримати від нього ярлик. За таких обставин теза про втечу від “гніту” остаточно втрачає історичну переконливість.

Немотивованість і навіть абсурдність офіційної версії про втечу митрополита від татарського насильства з Києва до Володимира-на-Клязьмі стає ще очевиднішою, якщо порівняти тогочасне становище цих земель. Наприкінці XIII століття Володимир і Суздаль перебували під прямим і значно жорсткішим контролем Сарая та зазнали куди більших руйнувань, ніж тогочасне Подніпров’я. Зокрема, у 1293 році Володимиро-Суздальські землі дощенту спустошила так звана “Дюденєва рать” – масштабний воєнний похід ординського війська. У таких геополітичних реаліях спроба сховатися від татарського гніту на територіях, які безпосередньо контролювалися ханською владою і щойно пережили тотальний розгром, позбавлена будь-якої логіки. Тікати від татар углиб повністю підконтрольних їм земель не мало жодного сенсу.