Рюрик і Рюриковичі

Усім відомий літописний сюжет про “покликання Рюрика”. В офіційному російському історичному наративі від нього виводять витоки державності, а в тамтешній суспільній свідомості він є глибоко сакралізованим і сприймається як абсолютна істина. Очевидно, що це суто ідеологічний конструкт, значно цікавіше інше: чому цей сюжет узагалі виник у літописах і як згодом перетворився на наріжний державний міф Росії?

Сучасна історична наука одностайна в тому, що первісні зводи “Повісті минулих літ” не містили цього сюжету. Оскільки цей фрагмент було долучено пізніше, вчені сперечаються щодо часу його внесення та конкретного князя, у чиїх інтересах це було зроблено. У цьому контексті зазвичай розглядають дві версії.

За першою поява сюжету пов’язується з іменем першого з відомих нам живих князів, який носив ім’я Рюрик – Рюрика Ростиславича. Його дід, Володимир, був старшим сином Ярослава Мудрого, проте помер раніше за свого батька, через що син Володимира, Ростислав, та всі його нащадки автоматично перетворилися на князів-ізгоїв – за лествичним принципом вони втратили будь-які права на Київський престол. Опинившись у політичному вакуумі та без власної “отчини”, Ростислав Володимирович вдався до тонкого розрахунку. Те, що свого первістка, який народився близько 1055–1060 років, він назвав дивним екзотичним іменем Рюрик, було не просто забаганкою, а далекоглядним політичним маніфестом і прихованим шантажем.

Головними адресатами цього ідеологічного випаду виступали сини Ярослава Мудрого – Ізяслав Київський, Святослав Чернігівський та Всеволод Переяславський, які фактично розділили між собою Руську землю. Князь-ізгой прагнув нагадати тріумвірату: їхній батько Ярослав не є початком роду, адже спільним для всіх корінням є першопредок Рюрик. Відтак, нащадки скривдженої гілки мають таку ж саму, якщо не більшу за старшинством, кровну легітимність на володіння руськими землями. Згодом це гасло рівності прав на спільну спадщину перетворилося на головну зброю ізгоїв, а вже значно пізніше цей локальний генеалогічний маркер був підхоплений новгородськими книжниками й перетворений на загальноруську літописну легенду.

За другою версією, поява сюжету про “покликання Рюрика” пов’язана з Володимиром Мономахом та його сином Мстиславом. Дослідники вважають, що відома нам редакція “Повісті минулих літ” створена за ініціативи саме цих князів, які посіли київський стіл в обхід ухваленого в 1097 р. на з’їзді в Любечі вотчинного принципу та відсунули від влади законних спадкоємців Ізяславичів. Через писемну фіксацію легенди про Рюрика вони прагнули легітимізувати свою владу, утвердити її спадковість та закріпити тогочасний політичний лад. Показово, що і Володимир, і його син свого часу правили в Новгороді й зберігали вплив на нього навіть після вокняжіння у Києві. Відтак поява цього сюжету саме в контексті новгородсько-київських зв’язків знаходить своє логічне пояснення.

Але все це має радше академічне значення. Головне полягає в іншому: ні до початку XII ст. (коли, як вважається, у літописах уперше з’явилася згадка про Рюрика), ні протягом кількох століть після цього в жодних літописах чи інших джерелах він не згадується і князі не називаються Рюриковичами. Князівські династії завжди іменувалися локально – Мономашичі, Ольговичі, Ростиславичі, Ізяславичі… Постать Рюрика видобули з літописного архіву й перетворили на наріжну ідеологічну зброю значно пізніше – лише на початку XVI ст. у Москві.

Саме тоді з’явилася ідеологема “Третього Риму”. Ця концепція вимагала наявності “царя” (базилевса, імператора). Але “цар” повинен мати “порфирородну” родослівну (генеалогію), якої у московських князів не було. Цю династичну “кризу легітимності” вирішили досить просто – створенням “Сказання про князів Володимирських”, в якому сконструювали політичний міф про їх походження від Рюрика, який в свою чергу через легендарного Пруса оголошувався родичем першого римського імператора Цезара Августа.

Окрім цього легенда про походження московських правителів “від Рюрика” обґрунтовувала також анексію Новгороду Москвою. Ось як про це говорить літопис (як вважається, написано близько 1520 р.):

❞А изначала отчина есмя тѣхъ великихъ князей, отъ первого великого князя нашего Рюрика, егоже по своей воле взяла земля наша изъ Варягъ княземъ себѣ и съ двѣма брати его; потомъ же правнукъ его князь Владимеръ крестися и всѣ земли наши крести: Рускую, и нашу Словѣнскую, и Мерску и Кривичску весь, рекше Бѣлозерскую, и Муромъ, и Вятичи и прочаа❝.

Проте на міжнародній арені цю міфологічну генеалогію усерйоз ніхто не сприймав, невдовзі у Москві відбулася зміна династії і Рюрик знову відійшов у небуття.

Наступна реанімація постаті Рюрика відбулася у середині XVIII ст. Спричинили її німецькі вчені та академіки Петербурзької академії наук – Байєр, Міллер та Шлецер, які сприйняли літописну легенду про “покликання” як незаперечну істину. І хоча табір їхніх політичних опонентів, очолюваний Михайлом Ломоносовим, розкритикував цю ідею як непатріотичну – через що закріплення цього сюжету в російському історичному міфі певний час залишалося під питанням, – остаточну крапку в дискусії поставила Катерина II. Імператриця остаточно легітимізувала цей концепт, видавши укладений за її безпосередньої участі “Родословник князів російських, що походять від великого князя Рюрика”.

Спираючись на катерининський “Родословник”, офіційний російський історіограф Микола Карамзін вивів генеалогію московських правителів саме від Рюрика, зробивши його засновником “монархії російської” та закріпивши у масовій свідомості штучний термін “Рюриковичі”. Ця схема, детально викладена в його багатотомній “Истории государства Российского”, набула статусу непорушної державної догми і й донині визначає русло мислення російської історіографії. Прикметно, що Карамзін за своєю суттю був не класичним науковцем-дослідником, а єдиним у своєму роді придворним історіографом. Його фундаментальна праця була не стільки об’єктивним історичним аналізом, скільки масштабним політичним трактатом, покликаним сконструювати безальтернативну офіційну схему російського минулого.

     Підсумовуючи

Таким чином, літописний сюжет про “покликання Рюрика” та похідне від нього поняття “Рюриковичі” пройшли тривалу еволюцію від локальної писемної маніпуляції до наріжного імперського міфу. Виникнувши в XI–XII століттях як інструмент внутрішньодинастичної боротьби окремих княжих гілок за легітимність, постать Рюрика була надовго забута, аж поки на початку XVI століття московські книжники не реанімували її у “Сказанні про князів Володимирських”. Тоді, штучно зшиваючи розрізнені генеалогічні лінії та приписуючи їм кревну спорідненість із римським імператором Августом, Москва конструювала власну “порфирородність”, необхідну для обґрунтування концепції “Третього Риму” та царського титулу.

Остаточне ж закріплення цього кабінетного конструкту в академічному та суспільному просторі відбулося у XVIII–XIX століттях зусиллями Катерини II та офіційного історіографа Миколи Карамзіна, які перетворили міфологізований родовід на непорушну державну догму. Ця лінійна схема не мала нічого спільного з реальною політичною культурою Русі, де князі іменувалися виключно локально (Мономашичі, Ольговичі тощо), а не міфічним спільним прізвищем.

Сьогодні сакралізація Рюрика в російському історичному наративі виконує ту саму прагматичну функцію, що й п’ять століть тому. Цей штучний генеалогічний конструкт використовується як ідеологічний таран для монополізації спадщини Київської Русі та виправдання сучасних імперських амбіцій Кремля. Те, що колись створювалося як династичний маніфест князів-ізгоїв, перетворилося на геополітичну зброю, яка донині утримує російську історичну науку в полоні штучно створених кабінетних міфів.