У ХІХ столітті уми вчених захопив позитивізм. Концепція була безкомпромісною: визнавалися лише емпіричні факти, перевірені досвідом, спостереженнями та експериментами.

Історики швидко підхопили цей тренд. Шарль Ланглуа та Шарль Сеньобос проголосили: “Історія пишеться за документами. Немає документів – немає й історії”. А Леопольд фон Ранке вивів це в абсолют, вимагаючи відтворювати минуле “так, як воно було насправді”.

Цю ілюзію об’єктивності жорстко критикував Фрідріх Ніцше. Обурений сліпою вірою у “голі факти”, він зазначав:

«Проти позитивізму, який зупиняється на феноменах і каже: “Існують лише факти і нічого більше”, я б сказав: ні, саме фактів і не існує, є лише інтерпретації…»

З філософом важко не погодитися. Ми не архітектори реальності й не її реставратори. Ми – її перекладачі. Ми створюємо трактування, а в підсумку стаємо заручниками власного ж перекладу.