Нині загальновизнано, що в середині XVII століття національна свідомість українців сягнула високого рівня. Це яскраво засвідчило повстання Богдана Хмельницького, де поряд із соціальними та релігійними закликами потужно лунали й національні гасла. Традиційно процес формування цієї самосвідомості розглядають крізь призму відносин із поляками, інколи – відносин з московитами. Натомість усвідомлення національної окремішності щодо північних сусідів – білорусів – зазвичай лишається поза увагою дослідників.

Низка істориків досі переконана, що терміни “Русь” та “руський” аж до середини XVII століття однаковою мірою стосувалися як українських, так і білоруських територій. Хоча такий погляд має право на існування, тогочасні документи свідчать про інше . Вже наприкінці XVI століття мешканці наших земель чітко розрізняли два сусідні народи. Це помітно за назвами, які вони використовували: українці ідентифікували себе як “русини” або “руські”, тоді як щодо білоруського населення почали вживати термін “литвини”.

Каталізатором такого поділу стала Люблінська унія 1569 р., внаслідок якої низка земель перейшли зі складу Великого князівства Литовського до складу Польської Корони, утворивши групу воєводств (Київське, Волинське, Брацлавське, пізніше додалося Чернігівське). Разом із давнім Руським воєводством (Галичиною) вони отримали спільну назву “руських” (województwa ruskie). І ця лінія розлому, лінія поділу на “русинів” та “литвинів”, проходила практично по кордону між ВКЛ та Польщею.

Це розмежування прискорило інтеграцію, що завершилася формуванням єдиної “руської нації” (Natio Ruthena) та її виходом на історичну арену в середині XVII століття. Подія набула загальноєвропейського розголосу: у Європі заговорили про “націю козаків” як про самостійний суб’єкт історії. Подібні етногенетичні процеси після Люблінської унії активізувалися і на білоруських землях, які залишилися у складі автономного Великого князівства Литовського. Однак через специфічні обставини, у яких опинилася “Біла Русь”, націотворення там не набуло такого лавиноподібного характеру, як в тогочасній Україні.

Утім, на майбутніх білоруських теренах виразно простежується прагнення тогочасної еліти закріпити за своїм краєм назву “Литва”, а за корінним населенням – етнонім “литвини”. Навряд чи причини були суто політичними: значна частина українських земель також тривалий час належала до Литовської держави, проте назва “Литва” на них не поширилася – вони й надалі іменувалися Руссю. Очевидно, йшлося про потребу самоідентифікації серед найближчих сусідів: русинів-українців, ляхів-поляків, московитів та власне литовців. Останні в тогочасних джерелах найчастіше фігурують як “жмудь”, тоді як корінна Литва виступає під назвою “Жемойтія”.

Цей процес відбувався поступово. Спершу заговорили про два “руські народи”. Ректор Острозької академії Герасим Смотрицький у книжці “Ключ царства небесного” (1587), а саме в передмові під промовистою назвою “До народов руських коротка а пильная предмовка”, неодноразово звертається “до вас, народове руськіє”. Зі змісту твору цілком зрозуміло, що йдеться про українців та білорусів. Усвідомлення існування двох різних “народів руських” простежується і в працях інших полемістів тієї доби.

Визнання цього факту об’єктивно вело до закріплення за ними (передусім з політичних причин) окремих етнонімів. Для означення білорусів використовували назву “народ литовський”, або “литвини”, а для українців – “народ руський”, або “русини” (рідше – і переважно в книжній мові, в працях інтелектуалів – “росіяни”, як еллінізований варіант на противагу латинізованому “рутени”).

Антикатолицький полеміст Христофор Філалет у трактаті “Апокрисис” (1598) надзвичайно послідовно розмежовував два православні народи Речі Посполитої: руський і литовський. В одному з епізодів він зазначає, що православні владики, складаючи “папежови Римскому послушенство”, тим самим “пожитков своих и уростенья шукали, а свободам свіцких людей народу Руського и Литовського ублажити хотіли”. Така згадка різних народів трапляється у книжці безліч разів, здебільшого – у парі. Часто “народ руський” фігурує в субстантивній формі: русин або росіянин. Очевидно також, що під “народом литовським” Філалет розумів саме білорусів, оскільки власне литовці (жмудь) були католиками.