Західна парадигма розуміння історії базується на закономірності: розпад – це природний епілог будь-якої імперії. У Відні розставання з Будапештом та Прагою не сприймають як прикру випадковість; так само Париж ставиться до втрати Алжиру та Сайгону, Лондон – до незалежності Каїра, Делі й Багдада, а Анкара – Дамаска, Афін чи Софії. Натомість російську свідомість – від школяра до дорослого – привчають вірити у “фатальну катастрофу”.

Попри короткий період 20-х років XX століття, коли історики “школи Покровського” прямолінійно говорили про “тюрму народів”, радянська ідеологія швидко повернулася до імперського канону “собирания земель” та розбудови монолітної централізованої держави. Уся сучасна апологія російського імперіалізму ґрунтується на пасторальному міфі, буцімто під скіпетром царів поневолені народи почувалися напрочуд щасливими.