Формування нації нерозривно пов’язане з боротьбою за право володіти минулим. У наші дні цей конфлікт за історичну спадщину гостро проявляється у протистоянні України та Росії. Подібні суперечки не є чимось унікальним, адже через подібні сценарії проходили всі європейські країни у XIX–XX століттях під час свого становлення. Настав час, коли це питання стало ключовим і для нас.

Колись панувала єдина імперська версія подій, проте крах імперії неминуче призвів до появи самостійних національних поглядів, що базуються на принципово різних ідеях. Для України цей шлях розпочався ще на зламі позаминулого та минулого століть завдяки працям Михайла Грушевського. Його підхід можна визначити як територіальний, де все, що відбувалося на українських землях, визнається невід’ємною частиною вітчизняної історії.

Натомість російська концепція традиційно спирається на династичну логіку. Це дозволяє їй штучно пов’язувати витоки своєї державності з Рюриком та Новгородом, який став підвладним Москві лише через шістсот років. Такий підхід дає змогу робити маніпулятивні інтелектуальні стрибки з Києва до Москви, а за старими московськими теоріями – навіть виводити родовід правителів від римського імператора Августа. Династичний принцип перетворює Київ на об’єкт претензій, роблячи спадщину Русі частиною російської державної політики.

Важливою деталлю цієї стратегії є вперте небажання російських діячів термінологічно розмежовувати давню русь, руських Великого князівства Литовського і Речі Посполитої та сучасних росіян. У них усі “русские”. Яскравим прикладом є переклад “Повісті минулих літ”, виконаний Дмитром Лихачовим, де термін “русский” штучно вживається значно частіше, ніж оригінальне “русь”. Таке ототожнення нагадує влучне зауваження Гавлічека-Боровського про те, що росіяни спочатку називають все російське слов’янським, аби потім назвати все слов’янське російським.